/

Про долю Іллі Смика нам розповів його онук. Народився у 1920 р. в с.Комарівка (нині с. Роздольне) на Чернігівщині. Він був єдиним хлопчиком серед чотирьох дiтей. Хлопцевi з дитинства подобалась вiйськова форма, уставнi вiдносити, він не раз спiлкувався з вiйськовослужбовцями, що навiдувались до села. Пiсля закiнчення з вiдзнакою школи юнак вступив до Московського артилерiйського училища. Навчання давалося важко. Хлопець сумував за Батькiвщиною, родиною, рiдною мовою. «Любі мої, рідні, як я турбуюсь за вас! Немає тієї ночі, щоб ви мені не снилися», – писав він у своїх листах. За час навчання жодного разу не змiг отримати вiдпустку.

У своїх листах до батьків, майбутній командир попереджав про можливу вiйну. Була домовленiсть, що про її початок сповістить, намалювавши на листi п’ять зiрочок. Такий лист прийшов, але не зберiгся. Із нападом гітлерівських вiйськ на Радянський Союз, курсанти училища достроково отримали дипломи й вiйськовi звання, більшість з них опинились на фронті. Частина випускникiв-артилеристiв, у тому числi й Iлля, були вiдправленi до Вiрменської РСР в м. Вагаршайат.  З липня 1941 р. Ілля Смик – лейтенант 350-го гаубичного артилерiйського полку 45-ї армiї Закавказького вiйськового округу (з 23 серпня 1941 р. – Закавказький фронт).  

У вересні 1941 р. вiйська 45-ї армiї займалися прикриттям кордону з Туреччиною. На кордонi постiйно вiдбувались диверсiї, пiд час однiєї з них, у груднi 1941 р., молодший лейтенант Iлля Смик зник безвiсти.

Рiднi про це дiзналися лише у 1944 р. Звiстка про смерть єдиного сина пiдiрвала здоров’я матерi – Оксана Смик померла в груднi 1945 р. Довгий час батько – Ярема Смик не вiрив у смерть сина й намагався розшукати його. Разом зі своїми онуками він звертався до різних інстанцій. Утім, відповідь була одна – зник безвісти. 

Наразі ім’я Іллі Смика увiчнене в Книзi Пам’ятi України, а також на пам’ятнику односельцям у його рiдному селi, матеріали загиблого військовика зберігаються у фондовій колекції Музею.