Війна увірвалася в життя всіх і кожного, порушила буденність чоловіків і жінок, змінюючи або руйнуючи усталений плин життя, завдаючи втрат і болю.

Під час Другої світової війни з’явився феномен «радянської жінки-воїна». У країні офіційно не існувало військового обов’язку для жінок. У законі про загальну військову повинність від 1 вересня 1939 р. було передбачено право на участь у військових діях жінок лише з медичною, ветеринарною та технічною кваліфікацією. Влада не сформулювала чіткої позиції щодо ролі жінок у майбутній війні, проте не заперечувала проти їх добровільної участі.

Під час німецько-радянської війни до Червоної армії пішли добровільно й були мобілізовані понад 800 тис. жінок, зокрема 12 тис. представниць України.

За дуже короткий термін жінки оволоділи новими для себе навичками та військовими спеціальностями й виконували свою ратну роботу. Їхні ролі в армії визначалися потребами війська. Стаючи солдатами, жінки мали перестати бути жінками.

Найбільша кількість жінок була задіяна в медико-санітарній службі: санінструкторами, медичними сестрами, військовими фельдшерами, лікарями, лаборантами тощо. Порятунок людського життя на фронті був нагальною потребою і найбільшою доброчинністю.

Офіційна статистика не виокремлювала жінок в особливу групу під час оцінювання людських військових утрат, невідомі дані про кількість поранених і полонених. Крім того, жінок обліковували як чоловіків.

Наш запитувач, киянин Сергій Курило, доповнив знайдену інформацію на martyrology.org.ua своїми відомостями про долі родичів – уродженців с. Вінинці Бориспільського району Київської області. Чоловік побачив на нашому сайті сканографії повідомлень на Юхима Курила, та на двох братів –Мартишко і їх сестру  Олександру, які обліковані «зниклими безвісти» в червні 1944 р.

Зокрема, згідно зі сповіщенням з Управління з обліку загиблого і зниклого безвісти рядового і сержантського складу від 11 листопада 1946 р., Олександра Мартишко, медична сестра евакошпиталю № 2028 була облікована як чоловік.

Як написав запитувач: «Зі слів бабусі (якій розповіла очевидиця), Олександра служила медичною сестрою. Під м. Харків їй на руки потрапив важкопоранений брат (Ілля або Юхим). Поранення, скоріш за все, було смертельне. В Олександри стався психічний розлад, і дівчину відправили в лікарню в м. Харків. З лікарні її мав забрати начальник госпіталю, проте не встиг, бо почався наступ німців».

Допитливому киянину вдалося знайти статтю в газеті «Вісник Переяславщини» про начальника евакошпиталю № 2028 Івана Степановича Саріна, де наводяться спогади про ті дні, важкі бомбардування, долю медичної сестри Олександри Мартишко із с. Вінинці, яка захворіла від великого нервового напруження. Її відправили до харківської психоневрологічної лікарні. Надзвичайні обставини змушували жінок робити все на межі сил. І психологічно й фізично їй було набагато складніше, ніж чоловікові.

Відбувалося це восени 1941 р. 25 жовтня 1941 р. м. Харків було окуповано гітлерівцями. Пізніше медики довідалися про те, що, коли німці захопили місто, усіх хворих було розстріляно.

Саме так, по краплинам, збираються родинні історії про минулу війну.

Представниці «слабкої» статі під час Другої світової служили в різних родах військ багатьох армій світу. Проте лише в радянській армії вони опанували не лише всі військові спеціальності, типові для жінок: лікарки, телефоністки, медичної сестри тощо. Їх перетворили на «гвинтики системи», людський ресурс, попри емоційну чутливість і вразливу жіночу душу.

Однак ми переконані в тому, що і в наш час важкі фронтові шляхи жінок, їхній непростий життєвий досвід заслуговують на дослідження, повагу та донесення до загалу наукової спільноти й усього суспільства.