/

Збігли десятиліття після війни, але тема подій Другої світової все ще бентежить душу й тривожить нашу пам’ять…

Чим далі ті події, тим менше шансів розібратися в деталях та відновити конкретні факти та епізоди, оскільки вже майже не залишилося людей, які знали особисто учасників Другої світової. Запитувачі, які звертаються до Музею по допомогу, не знають простих даних своїх дідів і прадідів: рік і місце народження, найближчих родичів тощо.

Сотні тисяч сповіщень про загибель, що зберігаються в Музеї, є важливим документальним джерелом. Вони дозволяють відтворити трагічні сторінки буття нашого суспільства, утім, й розповідають про дива, що відбувалися в той час.

Серед документів, переданих військкоматами Кам’янець-Подільської (нині – Хмельницька) області, на трьох земляків, однофамільців із с. Колом’є Славутського району зберіглися повідомлення про загибель та корінці до них. На цих документах було позначено, що військовослужбовці залишилися живими. Що з ними сталося, як вони вижили, ми намагалися це дослідити.

На початку 1944 р. розпочалося визволення території Хмельницької області, с. Колом’є належало до тих населених пунктів, які були очищені від ворога одними з перших – 18 січня 1944 р. Уже в перших числах лютого 1944 р. більшість чоловіків були мобілізовані до армії.

Трапилося так, що вже 8 березня 1944 р. Олександр Іванович Іванюк та Григорій Кононович Іванюк значилися зниклим безвісти. З’ясували, що ці військовослужбовці воювали в одному 1161-му стрілецькому полку 351-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту. На звороті їхніх документів були повідомлення про те, що в першому випадку брат, а в другому – син були поранені, про що бійці сповістили додому. Згодом шляхи військовиків розійшлися.

Олександр Іванюк, 1916 р. н., за короткий термін не лише «зник безвісти», а й встиг відзначитися в боях 12–13 березня 1944 р. за ст. Волочиськ, був нагороджений медаллю «За відвагу» (наказ від 20.03.1944 р.), поранений, у квітні 1944 р. побував удома. Потім його бойовий шлях продовжився в 61-й гвардійській танковій бригаді 10-го гвардійського добровольчого танкового корпусу. Вже старший сержант Олександр Іванюк, санінструктор 1-го батальйону, відзначився 22 квітня 1945 р., нагороджений орденом Червоної Зірки. Перебуваючи весь час на полі бою, своєчасно надавав першу медичну допомогу й виніс із-під вогню противника 17 поранених бійців і командирів. Олександр виявився чоловіком рідкої вдачі: попри таке насичене життя на фронті, залишився живим.

Григорій Іванюк, 1918 р. н., продовжив свій бойовий шлях у 1161-му стрілецькому полку 351-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту. Бої під м. Прага у травні 1945 р. стали останніми на його бойовому шляху.

На третього односельця, Сидора Єрмолайовича Іванюка, 1915 р. н., прийшло сповіщення, що він загинув 20 квітня 1944 р. й похований на території Тернопільської області. Нам вдалося з’ясувати, що Сидір Іванюк, імовірніше, потрапив до полону ще на початку війни, був відпущений німцями, проживав на окупованій території, пройшовши перевірку, призваний до Червоної армії вдруге. У період боїв за оволодіння м. Відень рядовий Сидір Іванюк, телефоніст 200-го мінного полку 10-ї мінної бригади 9-ї артилерійської дивізії прориву РГК, лише за один день боїв, 13 квітня 1945 р., усунув 12 випадків несправності лінії зв’язку. За що був нагороджений медаллю «За відвагу» 8 серпня 1945 р.

Коли відгриміла війна, троє героїв нашого нарису повернулися додому в рідне с. Колом’є, що на Хмельниччині. Сподіваймося, що прожили вони довге життя, адже їм вдалося перемогти війну й саму смерть. Віримо в те, що родовід Іванюків продовжується й до сьогодні…