/

Будь-яка війна несе руйнування як матеріального, так і духовного. Матеріальне з часом відновлюється, а духовне, на жаль, ніколи. У перші десятиліття після війни були відбудовані будинки, мости, промислова інфраструктура тощо, а ось духовні травми відчуваються й донині.

Ми ще й досі не порахували усі людські втрати під час минулої війни, але маємо приблизну цифру цих утрат. Утім, кількість зруйнованих сімей взагалі не відома й навряд чи колись стане, адже таких документальних джерел не існує. Окремі документи, які розкривають це питання, містяться в різних архівних установах.

Зокрема, в Державному архіві м. Києва нам зустрівся документ – заява Володимира Петровича Наумченка до Київського виконкому від 20 листопада 1945 р. з проханням дозволити перенести поховання матері та брата, вбитих нацистами в останні дні окупації м. Київ, з подвір’я будинку № 32 на вул. Саперно-Слобідська на Байкове кладовище.

Подружжя Петра та Марії Наумченків із двома синами – Борисом, 1903, р. н., та Володимиром, 1904 р. н. – у період Української революції 1917–1920 рр. перебралося із м. Алчевськ (нині – Луганська область) до м. Київ. Уже в м. Київ у подружжя народилися ще двоє синів: Дмитро, 1920 р. н., та Микола (рік народження не встановлено).

Старші сини наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр. пройшли службу в рядах Червоної армії. Дмитро був призваний до армії в 1939 р., відразу після закінчення навчання в школі. Він проходив службу в Ленінградському військовому окрузі, де й застала його німецько-радянська війна, у перші дні якої два старші брати були мобілізовані.

Мати (батько, напевно, на той час помер) із меншим сином залишилася в м. Київ. Нині можемо лише припустити, через які випробування їм довелося пройти, адже приховати, що троє братів воюють проти нацистів, було неможливо.

На жаль, родичам вже не судилося зустрітися. Архівні документи свідчать про той факт, що в останні дні окупації міста Наумченки – мати із сином – були вбиті гітлерівцями. Їх поховали на подвір’ї будинку, де вони мешкали.

Три брати – Борис, Володимир та Дмитро – билися з нацистською навалою в рядах артилерійських підрозділів Червоної армії на різних фронтах, усі троє були нагородженні орденом Червоної зірки. Старші брати мали офіцерські звання. Борис – капітан, брав участь у боях за м. Москва, де дістав важке поранення. Володимир – старший лейтенант, воював у складі Південно-Західного, Південного, Сталінградського та Західного фронтів. Після війни Борис і Володимир повернулися живими. І саме Володимир Наумченко звертався до київської міської влади з проханням перенесення могили родичів.

Не судилося повернутися додому Дмитру, який у складі 70-ї (із 16 жовтня 1942 р. – 45-ї гвардійська) стрілецької дивізії Ленінградського фронту брав участь у боях за м. Ленінград та Ленінградську область, потім – в Естонії та Латвії.

20 лютого 1945 р. під час спроби ліквідації Курляндського угруповання нацистів старший сержант Дмитро Наумченко, який воював у складі 50-го окремого гвардійського винищувального-протитанкового дивізіону 45-ї гвардійської стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії 2-го Прибалтійського фронту, загинув неподалік с. Гужи в Латвії. Після війни відбулося перепоховання із с. Гужи до братської могили більшого населеного пункту. Нині останки Дмитра Наумченка покояться в могилі 72, пагорб 4, братського кладовища с-ща Лівбазе Єлгавського краю регіону Семигалія Латвійської Республіки.

Сподіваймося, що завдяки цій розвідці нам вдалося повернути з небуття хоч одну родину, яку було зруйновано війною.