/

«Під час війни ми жили на Донбасі. У мене немає радісних спогадів про дитинство, тільки почуття страху й голоду. У березні 1941 р. мені виповнилося п’ять років.

На згадку про війну приходять, немов епізоди з кіно, спогади про те, як я ховалася… Згадую себе у погребі, на горищі, за шафою. Увесь час намагаюся дихати як можна тихіше, бо поруч ті страшні люди. А вдома лише бабуся й молодші за мене сестричка і братик. Зої ледь виповнилося три рочки, а братик тільки-но народився, навесні 1942 р. Батько пішов на фронт, а матуся померла у пологах. Ми були малими напівсиротами, які швидко дорослішали, ставали до роботи.

Бабуся Настя весь час була у клопотах, як прожити, чим нас нагодувати, як вберегти малого Вовчика. Ми разом поралися на городі, слідкували за курями, ходили збирати щавель і лободу, з яких бабуня варила зелений борщик, забілений борошном. Хліба вдосталь ми в дитинстві не бачили. Да й потім, тривалий час, “хлібця”, як його називала бабуся, не було досхочу. А білий хліб ми взагалі вперше побачили десь у 1954 р., коли я закінчила школу.

Навесні всі діти дуже полюбляли їсти квіти акації, вони були духмяними й солодкуватими на смак. А влітку ми разом збирали ягоди чорного пасльону. У цієї рослини красиві білі чи зеленуваті квіти, а ягоди зібрані в невеликі грона. Ці кущики ми знаходили обабіч городу. Бабуся строго наказувала збирати лише достиглі ягоди, великі й чорні, а зеленуваті взагалі не чіпати. Вареники с ягодами пасльону були найсмачнішою стравою дитинства. Вже дорослою я дізналася про те, що цими ягодами можна отруїтися.

Пам’ятаю, як раділи люди навкруги, коли закінчилася війна. А ще, як я не впізнала батька, коли він повернувся з війни, кремезний худий чоловік, на грудях якого виблискувала медаль.

Мій батько – Олександр Свиридович Хорунжий – учасник війні з жовтня 1941 р., воював у складі 54-го окремого механізованого понтонно-мостового батальйону. Він наводив переправи під час форсування річок Велика, Західна Двіна, будував колійні дороги під містами Стара Руса, Рига. Відділення під його командуванням в умовах бездоріжжя, вдень і вночі, під ворожим обстрілом достроково виконувало бойові завдання командування. У 1945 р. О. Хорунжий, один із найкращих молодших командирів батальйону, був нагороджений медаллю “За відвагу”».

Саме ця медаль виблискувала на грудях солдата, коли його побачила старша донька Ася, розповідь про дитинство в роки війни якої ми записали.

Наразі українці не хочуть забувати не лише своїх рідних, а й випробування, через які пройшли. Розуміючи своє минуле, людина переосмислює життя та може вплинути на своє майбутнє…