У війні на знищення, яку розпочав націонал-соціалізм проти Радянського Союзу, особливе значення мали табори для військовополонених.

Використання загальнодоступних джерел та матеріалів із фондового зібрання музею дозволяє прослідкувати різні сценарії життя та смерті українських бранців, а також встановити їхні долі.

Минулого року був складений іменний список на 606 загиблих українських військовополонених, в’язнів шталагу ХII F. У 1941–1944 рр. табір мав назву спочатку – Больхен-Форбах, потім – Йоганніс-Баннберг.

Шталаг був розміщений у м. Бан-Сен-Жан у Лотарингії, Франція. Це містечко виникло під час зведення фортифікаційної лінії Можино. У ньому були побудовані казарми для військових, а також квартали для офіцерів.

Із початком Другої світової війни табір у містечку разом із казармою в м. Буле упродовж кількох місяців був місцем утримання французьких полонених. Згодом його з’єднали в один табір зі шталагом ХІІ F, що в Німеччині, у м. Больхен-Форбах. Під час гітлерівської окупації м. Бан-Сен-Жан було перейменовано на Йоганніс-Баннберг.

Упродовж війни до м. Буле, де розташовувалася залізнична станція, щодня прибували потяги з радянськими військовополоненими, яких направляли до шталагу ХІІ F. Наприкінці 1941 р. табір був переповнений. Усі полонені важко працювали на різних роботах.

Хворих в’язнів відправляли до казарми в м. Буле. Її перетворили на «фельдлазарет» (польовий шпиталь), померлих там полонених ховали на єврейському кладовищі.

Саме на цьому кладовищі був похований Іван Винниченко, який загинув у полоні 25 листопада 1941 р. Уродженець с. Плесецьке Васильківського району Київської області потрапив у полон 5 липня 1941 р. під м. Мінськ (нині – Республіка Білорусь). Українці брали участь у бойових діях радянських військ, починаючи від прикордонних боїв у складі Північно-Західного, Західного, Південно-Західного та Південного фронтів.

Важко собі уявити, через які випробування пройшов 22-річний українець, перебування в полоні якого тривало всього чотири місяці.

Мати Івана Винниченка, Февронія Іванівна, розшукувала свого сина ще вісім років після закінчення Другої світової війни. Адже жодних відомостей про його долю вона не мала. Жінка зверталася до різних установ.

Лише після відповіді Васильківському військкомату з відділу з обліку загиблого і зниклого безвісти рядового і сержантського складу Радянської армії про смерть розшукуваного 25 листопада 1941 р. в німецькому полоні мати отримала сповіщення. Це сталося 26 лютого 1953 р. Утім, родина так і не довідалась, що загиблий Іван Винниченко лежить у французькій землі.

Для того, щоб відтворити картину життя людей, яких зігнали в табори для військовополонених та перетворили на знеособлених рабів, ми продовжуємо наше дослідження. Різноманіття й обсяг музейних матеріалів дозволяє знаходити нові документи задля повернення суспільству й родинам імен мучеників, які померли під час Другої світової війни і спочили на «чужій» землі.