Для багатьох родин в Україні війна не закінчилась, вона триває й досі. У радянській тоталітарній державі життя окремо взятої людини ніколи не цінувалося. Життя і долі мільйонів людей не бралися до уваги. Смерть тисяч, мільйонів поступово ставала статистикою, а не сукупністю особистих людських трагедій. І це дивує і шокує сьогодні багатьох, особливо тих, хто народився вже в наш час. Про багатьох військовослужбовців і дотепер нічого не відомо, але ми не зупиняємося у своїй роботі й продовжуємо пошук.

Із проханням знайти інформацію про свого діда, Іванова Опанаса Васильовича, 1903 р. н., до музею звернулася його онука – Олена Литвиненко. Для неї війна – це далеке минуле, яке стало історією, а дідусь, людина, яку вона ніколи не бачила. Утім, пам’ять про нього – це можливість доторкнутися до подій Другої світової.

Напередодні німецько-радянської війни Опанас Іванов, після навчання у виші, працював директором Сумського технікуму хімічного машинобудування. Наказ № 124 від 10 липня 1941 р. – останній про випуск молодих спеціалістів, які закінчили технікум у кількості 43 осіб. Директор технікуму О. Іванов, як і більшість співробітників і випускників, відправився на фронт.

Ймовірно, Опанас Іванов розпочав службу у 81-й моторизованій Калузькій дивізії. Військовий підрозділ від 22 червня 1941 р. брав участь у бойових діях проти 71-ї німецької піхотної дивізії за м. Немирів у Вінницькій області. 25 червня 1941 р. у складі 6-го стрілецького корпусу дивізія була відведена на лінію Львів – Проскурів – Бердичів. 25–26 червня після контрудару в районі м. Краковець, уздовж шосе на м. Яворів Львівської області, військовий підрозділ поніс значні втрати, лившись майже всієї артилерії. Частина дивізії опинилась в оточенні. Лише невеликим групам і окремим бійцям вдалося прорватися та вплав переправитися через р. Шкло. Більша частина командного складу дивізії потрапила до полону. Долі їх досі невідомі.

У кінці липня 1941 р. військовий підрозділ був переформований у 81-шу стрілецьку дивізію й направлений під м. Кременчук Полтавської області. Перед дивізією поставили завдання перешкодити оточенню групи радянських військ у районі столиці України – м. Київ.

У період із липня до жовтня 1941 р., коли на українських землях точилися найзапекліші бої з ворогом, Опанас Іванов потрапив у полон. Йому пощастило вижити, вже 20 жовтня 1941 р. невідома жінка визволила його з табору за документами свого померлого чоловіка.

Він добрався до м. Суми, яке ще 10 жовтня 1941 р. було окуповано нацистськими військами. Хворий і слабкий чоловік переховувався у знайомих, але в грудні 1941 р. він був заарештований окупаційною владою. Пройшов через усі тортури ув’язнення, вижив.

Під час наступу Червоної армії на київському напрямку 2 вересня 1943 р. м. Суми визволили від гітлерівських окупантів війська 38-ї армії Воронезького фронту. Кожна людина, яка перебувала на тимчасово окупованій ворогом території, проходила перевірку НКВД. Пройшовши всі перевірки, Опанас Іванов із 16 жовтня 1943 р. до 10 лютого 1944 р. продовжував воювати, обійнявши посаду командира роти. Останнє місце служби – 13-й окремий штурмовий стрілецький батальйон 1-го Українського фронту.

26 червня 1944 р. він був важко поранений, доставлений до госпіталю. 27 червня 1944 р. військовик помер у військовому хірургічному польовому шпиталі № 564, який був розташований у с. Красне Руднянського району Смоленської області. Після війни перепохований у братській могилі в тому самому населеному пункті Російської Федерації.

Пошук інформації про долю діда онука провела самостійно. Музейники відшукали оригінальне сповіщення про загибель Іванова Опанаса Васильовича. Будь-який документ, який дійшов до нас із тієї страшної війни, свідчить про людину. Знати своє походження, своє коріння, дослідити історію власного роду є важливим завданням для багатьох українських сімей. І музей у змозі допомогти в цій святій справі...