/

Непростою була фронтова доля українських солдатів, яких призвали до армії після визволення окупованої території України. Серед цього мобілізаційного ресурсу були різні категорії: чоловіки, які з різних причин не дісталися до своїх військових частин й опинилися на окупованій території, дезертири з фронту, оточенці, відпущені додому радянські військовополонені, юнаки, які досягли призовного віку, а також літні й хворі чоловіки, чий статус на військовозобов’язаних було змінено додатковими наказами упродовж 1942–1943 рр.

Саме в 1943 р. Радомишльським РВК був призваний до армії Олексій Денисович Бичківський (Бичковський), 1902 р. н., уродженець с. Негребівка, що на Житомирщині. Бої на території області велися вже з початку липня 1941 р. До 21 серпня вся Житомирщина була захоплена гітлерівцями.

Визволення області розпочалося в листопаді 1943 р. під час Київської наступальної операції військ 1-го Українського фронту. До середини листопада 1943 р. були визволені від ворога Брусилівський, Володарсько-Волинський (частково), Житомирський, Коростишівський, Коростенський (частково), Малинський, Радомишльський та Черняхівський райони. У результаті контрнаступу гітлерівців більшість населених пунктів цих районів були повторно захоплені ворогом. Повне визволення Житомирщини від нацистів відбулося в грудні 1943 р. – березні 1944 р.

Після остаточного визволення 23 грудня 1943 р. рідного с. Негребівка потрапили до армії більшість односельчан О. Бичківського, які воліли зі зброєю в руках боротися проти ворога. Людина зрілого віку, рядовий Олексій Бичківський, відзначився в боях із визволення рідного краю наприкінці січня 1944 р.

Наказом № 5/н від 8 лютого 1944 р. по 1033-му стрілецькому полку 280-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту стрілець 2-ї стрілецької роти Олексій Бичківський був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Військовослужбовець виявив самовідданість і мужність під час будівництва лінії оборони під с. Юрівка Любарського району на правому березі р. Случ. Під час інженерних робіт з укріплення оборонної ділянки полку він перевиконував усі норми виробітку з гарною якістю. Ці дії сприяли укріпленню лінії оборони полку.

280-та стрілецька дивізія від листопада 1943 р. до грудня 1944 р. пройшла з боями теренами Правобережної України, брала участь у Житомирсько-Бердичівській, Ровенсько-Луцької, Проскурово-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській та інших операціях.

Однак про долю батька родина звістки не мала, доки не прийшло повідомлення, що Олексій Бичківський зник безвісти.

Згадку про військовослужбовця музейники відшукали в Іменному списку безповоротних утрат Радомишльського РВК Житомирської області 1947 р. Його зарахували зниклим безвісти в грудні 1944 р. Крім того, він значився в Книзі Пам’яті Житомирської області.

Персональний облік загиблих у Другій світовій війні був вкрай недосконалим. Після війни керівництво СРСР, а потім і Російської Федерації приховало від суспільства істинні розміри втрат громадян СРСР в 1941–1945 рр., зокрема особового складу його Збройних сил, надавши досить занижену недостовірну оцінку їх утрат. Пов’язано це було як з морально-політичними побоюваннями (реальною ціною Великої Перемоги), так із фінансовими причинами (питаннями виплати пенсій сім’ям загиблих бійців).

На думку науковців, які вивчають історію Другої світової війни, під час ведення бойових дій, військові частини, а також шпиталі, медсанбати й частини Військо-Морського флоту документально облікували в персональних утратах не більше 55,5 % своїх військовослужбовців. На 44,5 % військовиків не було відправлено ані іменних донесень про втрати до Управління з обліку втрат, яке розташовувалося в м. Москва, ані повідомлень родинам. У результаті – долі багатьох бійців залишилися невідомими.

Уже з 1942 р. родичі сигналізували безпосередньо Верховному головнокомандувачу й по інстанції через військкомати призову про те, що з їхнім чоловіком, батьком, братом або сином припинився письмовий зв’язок. Військкоматам давались повноваження відправляти такі запити до Управління з обліку втрат. При відсутності відомостей із військ Управління ухвалювало офіційне рішення про зникнення безвісти бійця. Із весни 1944 р. родинам цих осіб, які мали отримувати пільги, стали виплачувати пенсії з втрати годувальника.

Взяття на облік тих, хто не повернувся з війни, проводилося не з ініціативи держави чи військових органів, а завдяки зверненням сімей, які втратили своїх родичів. Мабуть, саме тому вже навесні 1946 р. з’явилася директива Головного штабу сухопутних військ Радянської армії № орг/4/751524 від 24 квітня 1946 р., яка була названа директивою про «подворне опитування». Цей документ зобов’язував районні військкомати буквально по дворах збирати дані в родинах про призваних цим РВК військовослужбовців до лав армії, але подальша доля яких залишилася не з’ясованою. Оформлення цих відомостей відбувалося не на індивідуальних бланках, а колективними списками. Вони називалися Іменними списками безповоротних утрат відповідного РВК. Ця робота з пошуку та обміну між собою інформацією велася районними військкоматами кілька десятиліть після закінчення війни. Зібрані відомості надсилалися в Москву до Управління з обліку втрат. Там ухвалювалося рішення про зникнення безвісти розшукуваних, дата зникнення була умовною.

Через це бути впевненими в тому, що Олексій Бичківський зник безвісти в грудні 1944 р., ми не можемо. Імовірніше, він загинув значно раніше. І встановити бойовий шлях та місце загибелі «зниклого безвісти» практично неможливо, але документ про загибель із формулюванням «зник безвісти» є офіційним доказом участі та загибелі військовослужбовця у війні.

Не дивлячись на всі мінливості реальних доль з їхнім болем, сльозами і часом неймовірними стражданнями, велика сила життя залишає нам тільки одне – віру в майбутнє і любов до близьких. Бо життя продовжується, і це – його закон…