/

«Справжню необхідність нашої діяльності, спрямованої на допомогу окремій людині чи родині реалізувати своє непорушне право на відновлення зв’язку з рідними, пошук інформації про долю близьких людей, увічнення пам’яті полеглих у роки війни, підкреслюють Ваші відгуки (епістолярні монологи), наші шановні запитувачі!»

Справжню необхідність нашої діяльності, спрямованої на допомогу окремій людині чи родині реалізувати своє непорушне право на відновлення зв’язку з рідними, пошук інформації про долю близьких людей, увічнення пам’яті полеглих у роки війни, підкреслюють Ваші відгуки (епістолярні монологи), наші шановні запитувачі!

Листи із запитами про пошук загиблих воїнів приходять щодня, робота однотипна, одні й ті самі запитання: де воював, де загинув, де похований? Здавалось би, можна звикнути, збайдужіти. Але Ваші листи, наші шановні дописувачі, – відверті, емоційні, нетерплячі – змушують кожного разу шукати і знаходити необхідну інформацію. Ми не знаємо Вас в обличчя, проте крізь листи чуємо Ваші голоси, відчуваємо Ваш біль, співпереживаємо разом із Вами.

«Не знаю, чи будуть шукати наші правнуки, а тим більше праправнуки тих, хто захистив тоді майбутній світ, але ми зобов’язані пам’ятати тих, хто врятував нас. Війна – це завжди страшно і жахливо...» – написала онука загиблого червоноармійця Федора Михейовича Новикова. Адже «історія народу і країни пишеться з історії окремої людини, окремо взятої сім’ї, а у кожної людини, кожної сім’ї була своя війна, своя історія», – продовжила Оксана Валеріївна Олейник у листі-подяці.

Необхідність оприлюднення Ваших відгуків підтверджують нові листи. Запитувачка Ольга Андреєва надіслала на електронну адресу музею таке звернення: «Знайшла на Вашому сайті історію про пошук поховання воїна, могила якого знаходилася на затопленій території Канівського водосховища, й про вдалий розшук його нового місця упокою. Не змогли б Ви й мені допомогти з розшуком мого діда – Чернобая Дмитра Тихоновича, місце поховання якого також опинилося в зоні затоплення».

Отримавши відповідь від науковців музею, онук загиблого військовослужбовця Дяченка Олександра Андрійовича звернувся повторно із проханням допомогти викарбувати ім’я полеглого на меморіальній плиті військового поховання: «На момент смерті йому ледве 19 років виповнилося. Нічого не встиг. Кинули хлопця у вир війни і забули. Допоможіть мені хоч через 70 років пам’ять про нього повернути». Голова і співробітники адміністрації Бродівської міськради відгукнулися на прохання науковців викарбувати прізвище Олександра Дяченка та шістьох його однополчан: «На запит Національного музею історії України у Другій світовій війні повідомляємо про виготовлення і встановлення окремої меморіальної дошки із зазначенням згаданих прізвищ червоноармійців, які загинули в травні 1944 р. Меморіальна дошка розміщена на Меморіальному комплексі «Скорботна Мати» м. Броди Львівської області».

Ільшат Ірнасович Халіков із далекого Татарстану зазначив: «… для моєї родини буде велике щастя, якщо у нас з’явиться свій святий куточок на землі України, куди ми могли б приїхати, щоб вшанувати пам’ять нашого предка, який не повернувся з війни».

Робота науковців із запитами про встановлення долі військовослужбовців – це яскравий приклад актуальності та необхідності нашої пошуково-гуманітарної діяльності. І лише спільним бажанням відновити історичну правду про учасників трагедії Другої світової та об’єднаними зусиллями ми зможемо «закінчити» ту війну, тому чекаємо на Ваші листи-запити й родинні розповіді!