/

Усе менше залишається свідків страшних і кровопролитних подій Другої світової війни, адже мільйони людей полягли під час німецько-радянського протистояння.

Перемагали на фронтах звичайні люди, військовослужбовці, від командира до простого солдата, які недоїдали, недосипали, потерпали від спеки та морозів, не знали покою ні вдень ні вночі. Зазнавши поранення, вони не йшли в тил, під обстрілом вривалися у ворожі траншеї та переправлялися на інший берег річки, відбивали танкові атаки… Проте не всі, хто воював мужньо, отримували нагороди та звання Героя.

«Герой Радянського Союзу» – це продукт певної суспільної формації. Культ «Героїв» з’явився в країні напередодні війни. Радянський уряд непохитно розвивав його під час Другої світової війни та після її закінчення. У СРСР були герої військової звитяги, герої праці, передовики виробництва тощо. Державні діячі намагалися знайти спільні для цілого народу ідеї, які вказували б громадянам країни, як вони повинні діяти. Під час Другої світової – це велика Перемога.

Війна потребувала самопожертви заради Батьківщини. Це була епоха виняткового радянського героїзму, імена героїв були на шпальтах газет, про їхні подвиги знали мільйони людей. Але як до них ставилося керівництво держави, як про них піклувалися? Звісно, однозначної відповіді на це питання немає, але, читаючи документи, вивчаючи їхні біографії, є над чим замислитися…

Минулого року фондова колекція музею поповнилася кількома десятками архівних справ Дарницького РВК м. Києва. Серед джерельного масиву збереглися цікаві документи 1949 р. про пошук гвардії старшини Петра Опанасовича Слабинюка для вручення медалі «Золота Зірка». Однак на той час він уже віддав своє життя в боротьбі з ворогом.

Петро Опанасович – уродженець с. Крупичполе Ічнянського р-ну Чернігівської обл. Після закінчення школи в рідному селі переїхав до столиці України, де працював на одному із місцевих підприємств. Призваний до лав Червоної армії в 1938 р. Дарницьким РВК м. Києва. Перебував на фронтах німецько-радянської війни з перших її днів. Упродовж 1941–1943 рр. гвардії старшина 286-го гвардійського зенітного артилерійського полку 6-го гвардійського танкового корпусу 3-ї гвардійської танкової армії брав участь у боях на Ленінградському, Карельському та Воронезькому (з 20-го жовтня 1943 р. – 1-му Українському) фронтах.

22 вересня 1943 р. О.П. Слабинюк у складі своєї частини форсував р. Дніпро і закріпився на позиції біля с. Григорівка Канівського р-ну Черкаської обл., яку утримували до 24 жовтня. Групі розвідників під командуванням гвардії старшини Слабинюка було поставлено завдання зблизитися з противником і встановити вогневі точки в неподалік с. Бучак Канівського р-ну Черкаської обл. Після виконання бойового завдання розвідники зіштовхнулися з ворожим угрупованням. Завдяки чіткому керівництву Петра Слабинюка розвідники повернулися з розвідданими. За успішне проведення розвідки нагороджений орденом Вітчизняної війни І ст.

Радянські війська після місяця запеклих боїв на Букринському плацдармі не змогли розвинути наступ у напрямку столиці України. Командування Червоної армії вирішило таємно перекинути частину військ північніше м. Києва, на Лютізький плацдарм. 25 жовтня 1943 р. частини 3-ї гвардійської танкової армії розпочали передислокацію, а вже за 3 дні, подолавши 160 км закріпилися на нових позиціях.

Петро Слабинюк у складі своєї частини брав участь у боях за визволення м. Києва. 6 листопада 1943 р. столицю України було очищено від загарбника. 6-й гвардійський танковий корпус 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту, розвиваючи наступ, 7 листопада 1943 р. визволив м. Фастів. 10 листопада 1943 р. війська Вермахту після перегрупування перейшли в контрнаступ на київському напрямі. Їхній шлях пролягав через Фастів. Східна околиця цього невеликого українського містечка перетворилася на фортечний мур.

Саме тут, у Фастові, у цих запеклих боях відзначився гв. старшина П.О. Слабинюк. 10 листопада 1943 р. під час відбиття атаки танків і піхоти противника досвідчений воїн, перебуваючи за сто метрів від ворожих позицій, корегував вогонь батарей 286-го гвардійського зенітно-артилерійського полку. Атаки ворога вдалося тимчасово зупинити. На мить запанувала тиша, але тільки на мить. Ось уже знову чується рев моторів. Танки повзли прямо на Петра. Щоб не дати змоги противникові прорватися далі, хоробрий воїн викликав вогонь на себе. Йому не судилося побачити, як утікав ворог. Петро не відчував, як його поранене тіло бережно піднімали руки бойових побратимів. Помираючи в шпиталі, він в маренні ще жив боєм…

Увечері 10 листопада 1943 р. Петро Опанасович помер.

Досліджуючи бойовий шлях воїна-звитяжця, музейні співробітники і не сподівалися натрапити на листування 1949 р. про пошук загиблого Героя для вручення йому нагороди. Керівництво країни, за яку він віддав життя, зовсім не переймалося долею власного народу, виявляючи неуважність у таких «дрібницях», як людське життя та смерть.

Петра Опанасовича Слабинюка поховали в братській могилі в м. Фастові. Нині тут Герою встановлена меморіальна дошка. А в рідному селі, Крупичполе, його іменем названа одна з вулиць.