/

Друга світова війна – особлива сторінка в історії українського народу.

Однією з болючих проблем війни, яка дісталася нам у спадок, є тисячі імен загиблих воїнів, які зникли під час повоєнних перепоховань. Ці питання донині невирішені, незважаючи на зусилля родичів полеглих воїнів, музейників, пошуковців та ентузіастів.

Саме така сумна доля спіткала курсанта 20-ї гвардійської стрілецької дивізії Миколу Пилиповича Нестеренка та його однополчан, які загинули в липні 1943 р. на Харківщині. Спочатку їх поховали на хуторі Середній Ізюмського району Харківської області. Ця інформація містилася в сповіщенні про загибель розшукуваного, що зберігається в Документальному фонді з обліку людських військових втрат України у Другій світовій війні нашого музею та в донесенні № 29790 про безповоротні втрати 20-ї гвардійської стрілецької дивізії від 13 серпня 1943 р., розміщеному на загальнодоступних Інтернет- ресурсах.

Після тривалих безрезультатних пошуків із проханням допомогти у встановленні місця поховання та увічненні пам’яті полеглого родича і його однополчан звернувся до музею племінник загиблого Микола Георгійович Зайцев.

Науковці встановили, що прах загиблих воїнів, спочатку похованих на території хутора Середній, після війни було перенесено у братську могилу села Заводи Ізюмського району Харківської області. Проте на плитах поховання викарбували прізвища не всіх упокоєних. Із восьми курсантів 20-ї гвардійської стрілецької дивізії, які загинули в період із 20 до 26 липня 1943р. і були поховані в індивідуальних могилах на території хутора Середній (Михайло Олександрович Власов, Яків Якович Анцибов, Іван Миколайович Шавша, Степан Дмитрович Пекач, Хамит Ільясов, Федір Дмитрович Трунов, Іван Володимирович Гулича та Микола Пилипович Нестеренко), у списках братської могили села Заводи значаться лише троє – М.О. Власов, Ф.Д. Трунов та Х. Ільясов, доля решти – невідома. Можна лише припустити, що їхній прах також було перенесено у братську могилу цього села, але прізвища до списків похованих не занесені. Така практика була досить поширеною під час «укрупнень» військових поховань. Цей процес тривав з кінця 1940-х до 1980 х років минулого століття.

У процесі зникнення з адміністративних карт України неперспективних сіл доглядати одиночні поховання радянських воїнів було нікому. Тому перепоховання полегшувало облік, утримання та благоустрій місць пам’яті.

А як відбувався процес перенесення полеглих у братські могили та на військові меморіали? Акти про перепоховання праху загиблих належали до поточної документації й не підлягали архівному зберіганню, тому через п’ять-десять років їх знищували. Утім, у цих документах указували кількість перепохованих воїнів і додавали виявлені під час перенесення особисті документи загиблих, медальйони, листи, нагороди.

На нових пам’ятниках часто викарбовували лише прізвища та ініціали загиблих, не зазначаючи при цьому імен та по батькові, років життя, військових звань, дат загибелі тощо. До того ж, багато імен губилося через недбале ставлення виконавців до своїх службових обов’язків, складання списків чи виготовлення пам’ятних плит. Крім того, ще з часів війни до списків похованих також могли внести прізвища не всіх воїнів, оскільки траплялися приписи: «на могилах, у яких поховано 8–10 осіб, у написах указувати лише 4–5 осіб, про решту писати „та інші“». Зокрема, такий пункт є в наказі № 133 по 344-му гвардійському стрілецькому полку 119-ї гвардійської стрілецької дивізії, виданому в липні 1944 р. Цей наказ ґрунтувався на розпорядженні командування Червоної армії.

Через байдужість, а подекуди й зневажливе ставлення до доль підлеглих бійців окремих командирів, а потім і виконавців «процедури» перепоховання родичам полеглих воїнів, музейникам і дослідникам (для встановлення особи чи місця поховання загиблого воїна) доводиться блукати такими лабіринтами…

Так сталося з похованнями на хуторі Середній. Одночасно з родичами Миколи Пилиповича Нестеренка з проханням установити місця поховання червоноармійця Івана Марковича Жереба звернулися до музею співробітники Національного комітету Товариства Червоного Хреста України.

Розшукуваний воював також у складі 20-ї гвардійської стрілецької дивізії, загинув 19 липня 1943 р. на Харківщині. Похований також на північно-східній околиці села Середнє Ізюмського району Харківської області. У цьому бою загинуло ще семеро бійців (сержант Петро Михайлович Лавров, червоноармійці: Йосип Вулфович Мордкович, Анатолій Андрійович Кухтін, Сергій Петрович Шаманін, Касим Галілович Хузягулов, Микола Петрович Балуєв та Павло Омелянович Зирянов). А 27 липня 1943 р. поліг і червоноармієць Василь Якович Чмир. Проте на плитах братського поховання викарбувані прізвища лише п’яти загиблих (П.М. Лаврова, Й.В. Мордковича, А.А. Кухтіна, С.П. Шаманіна та В.Я. Чмиря), четверо бійців до списку похованих не внесені, зокрема й розшукуваний Іван Маркович Жереб.

Зважаючи на прохання родичів полеглих, науковці музею звернулися до голови Заводівської сільської ради з проханням внести забуті прізвища загиблих до списків похованих у братській могилі села. Але не так сталося, як гадалося…

У відповідь на запит музею надійшов лист від Заводівської сільської ради, де вказувалося, що для увічнення пам’яті загиблих їхні родичі мають звернутися до Ізюмського об’єднаного міського військового комісаріату Харківської області з проханням увічнити бійця.

Логічно постає запитання, як бути з тими загиблими воїнами, чиї рідні вже давно відійшли в небуття? Нам усім потрібно пам’ятати, що з кожним роком зменшуються шанси встановити імена полеглих бійців. Відходять у вічність останні живі учасники війни, очевидці бойових дій та їхні близькі родичі, для яких війна залишається живою пам’яттю, а не далекою історією. І доки вони ще з нами, потрібно зробити все для того, щоб невідомих полеглих солдатів було якомога менше.