Вивчення власного родоводу нині популярне заняття в Україні. У минулі десятиліття генеалогічні дослідження не були затребуваними, бо своїм походженням цікавились переважно інтелектуали, еліта, аристократія, ті, хто пишався давніми предками – заслуженими людьми. Власне коріння досліджували українські культурні діячі й священики, тобто освічена частина населення.

Під владою Сталіна українське суспільство становило частину тоталітарної держави, суворо ізольованої від світу. Ця держава, гордо йменуючи себе оплотом соціалізму, конструювала власні моральні, естетичні, політичні й культурні цінності. Відбувалася корінна трансформація суспільства, створення нової генерації громадян.

Радянська влада робила все, щоб знівелювати історію не лише України, а й українських родів. Прагнула, щоб люди зневажали минуле та предків. Чимало українців боялись визнавати своє походження, радше воліли забути минуле, часто змінювали прізвища, щоб залишитися живими чи зробити кар’єру. Генеалогічні дослідження стали модними в час розпаду Радянського Союзу.

Нині до музею надходять запити з проханням установити долі загиблих у роки Другої світової війни батьків, дідів, прадідів або й просто членів родини, які перебували у віддалених родинних зв’язках із запитувачами. По краплинці люди намагаються відновити історію роду, щоб краще роздивитися історію держави крізь призму життя своїх предків.

Ось і цього року музей отримав сотні запитів, які стосуються встановлення доль полеглих у роки Другої світової війни. Серед них і лист Віктора Івановича Кузнецова – жителя с. Леськове Монастирищенського району Черкаської області: «Розшукую інформацію про своїх родичів: діда Петра Григоровича Мазура, прадідів Григорія Ілліча Мазура та Наума Кіндратовича Коваленка… »

Запитувач сповіщав про відому йому інформацію: його прадід Григорій Ілліч Мазур, 1901 р. н., до початку війни працював головою сільської ради в с. Терлиця Монастирищенського району. У перші дні німецько-радянської війни був призваний до лав Червоної армії. Останнє місце служби – 163-тя стрілецька дивізія, військове звання – червоноармієць. Загинув 3 жовтня 1944 р. в Карпатах, похований у с. Мікешти в Румунії…

Провівши документально-пошукову роботу, науковцям музею вдалося виявити сповіщення про загибель розшукуваного і знайти на загальнодоступних Інтернет-ресурсах донесення про безповоротні втрати 163-ї стрілецької дивізії від 23 жовтня 1944 р., де вказано місце поховання Григорія Мазура – с. Мікешти Турдинського повіту (нині жудец Клуж) у Румунії.

Виходячи з дати загибелі воїна, 3 жовтня 1944 р., можна припустити, що 43-річний Григорій Ілліч Мазур, у складі військ 163-ї стрілецької дивізії, брав участь у Бухарестсько-Арадській наступальній операції (30 серпня – 3 жовтня 1944 р.).

Загинув боєць під час проведення її третього етапу, коли Ставка Верховного головнокомандування наказала 2-му Українському фронту завдати головного удару в напрямі Клуж – Дебрецен – Мішкольц і вийти на довоєнний румунсько-угорський кордон. Особливо запеклі бої точилися в районі Турда – Клуж, куди гітлерівське командування перекинуло чотири дивізії, зокрема дві танкові.

Не менш трагічно склалася доля Петра Мазура, 1920 р. н., про якого запитувач пише: «Мій дід Мазур Петро Григорович на початок війни проходив строкову службу в лавах Червоної армії, звідти і потрапив на війну. Зі слів односельчанина, возив вантажівкою хліб по Ладозькому озеру до Ленінграда. Останнє місце служби – штаб 50-ї стрілецької дивізії. Загинув 1 вересня 1942 р. у с. Зубково Гжатського району Смоленської області…».

У 1942 р. Петро Григорович Мазур воював у складі військ 49 го стрілецького полку 50-ї стрілецької дивізії в районі м. Гжатськ Смоленської області.

Серед документів про загиблих воїнів, переданих до музею Монастирищенським РВК, було виявлено сповіщення про загибель розшукуваного, згідно з яким він поліг 2 вересня 1942 р., похований у с. Зубково Уваровського (нині Можайський) району Московської області.

Такого населеного пункту на території Можайського району вже немає. Прах воїнів із с. Зубково був перенесений до братської могили с. Семеновське того ж самого району, однак у списку похованих прізвища розшукуваного не зазначено. Науковцям музею вдалося виявити прізвище однополчанина – Щейникова Миколи Семеновича, який загинув в один день із П.Г. Мазуром.

Установлений факт дав підстави припустити, що Петра Мазура також перепоховано с. Семеновське, але його прізвище до офіційних списків не занесли. Крім того, із 1302 військовослужбовців, похованих у Семеновському, відомі прізвища лише 1275 воїнів, 27 бійців залишаються неідентифікованими. Пошук останків загиблих триває.

Учасники пошукового об’єднання «Рубіж» разом із жителями с. Семенівське на території зниклих сіл Киселиха та Зубково встановили поклонні хрести в пам’ять про бійців 49-го та 359-го стрілецьких полків 50-ї стрілецької дивізії, які своєю кров’ю полили цю землю у серпні –вересні 1942 р.

Долю ще одного прадіда запитувача – Наума Кіндратовича Коваленка – науковцям установити не вдалося.

Різні особистості, різні долі, але об’єднує їх одна людина – нащадок – онук та правнук, який цікавиться своїми предками й історією свого роду. Той, хто знає своє коріння і розуміє минуле, краще орієнтується в сучасності. Небайдужій людині болить душа за свою землю і країну…