/

«Я хочу, щоб люди дізналися більше про мого дідуся і пам’ять про нього жила якомога довше», – із цих простих щирих слів розпочалась історія пошуку, з якою до Національного музею історії України у Другій світовій війні звернулась онука фронтовика.

Йшлося про Дмитра Черткова з Луганщини, якого Друга світова війна змусила надто рано подорослішати.

Народжений 16 червня 1924 р. в с. Райгородка Сватівського району Луганської області, хлопець досягнув повноліття за лічені тижні до гітлерівської окупації села (вона тривала від 9 липня 1942 р.) й одразу пішов на фронт добровольцем. Бойовий шлях Дмитра Черткова пов’язаний із 566-м стрілецьким полком 153-ї стрілецької дивізії Західного фронту, де він почав службу рядовим, а завершив старшим сержантом, командиром відділення автоматників.

Будучи рядовим роти зв’язку, юнак із ризиком для власного життя забезпечував безперебійну взаємодію частин 566-го стрілецького полку, що мало важливе значення в боях, зокрема у Смоленській області. Біля с. Велике Тишево й с. Мале Тишево під сильним ворожим обстрілом він швидко проклав телефонну лінію, а біля н. п. Жиганово та Холми, ризикуючи життям, у бойовій обстановці відновлював пошкоджені лінії зв’язку. Був нагороджений медаллю «За відвагу».

Пізніше, під час наступу, полк Дмитра Черткова брав участь у відвоюванні низки населених пунктів на території Білорусі, форсував р. Дніпро.

Будучи сержантом, помічником прапороносця 566-го стрілецького полку 153-ї стрілецької дивізії 2-го Білоруського фронту, в районі с. Бєличани Мінської області Дмитро Якович урятував знамено частини – виніс його з поля бою, при цьому точним вогнем знищивши до 10 солдатів противника. За цей учинок був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. Та це лише один із багатьох епізодів його фронтового життя. Надалі він брав участь у боях на території Польщі та Німеччини.

У 1945 р. старший сержант Дмитро Чертков, командир відділення автоматників, як завжди, йшов попереду. Так було й під час прориву добре укріпленої оборони поблизу м. Гайльсберг (нині – м. Лідзбарк-Вармінський, Вармінсько-Мазурське воєводство, Польща), коли його підрозділ першим увірвався до траншей противника, а він особисто знищив кулемет і понад 10 ворожих солдатів. Його рішучість і відвага зміцнювали дух бійців, допомагаючи просуватись уперед у найважчі хвилини бою. Ці дії були відзначенні орденом Слави 2-го ступеня.

Завершальними для старшого сержанта Дмитра Черткова стали бої за м. Кенігсберг (нині – м. Калінінград, Росія).

За спогадами онуки, у свята дідусь вбирав собі на груди бойові нагороди: ордени Слави 2-го й 3-го ступенів, медалі «За відвагу» та «За взяття Кенігсберга», які в будні ставали звичайними іграшками для дітей, адже найвищими відзнаками залишалася пам’ять і шана.

Після війни Дмитро Якович повернувся до мирного життя: працював на землі, впродовж 1945–1958 рр. був головою колгоспу в с. Сиротине Сватівського району Луганської області, а в 1958 р. змінив вид діяльності – почав працювати керівником ділянки шахти в гірничо-видобувній галузі в с-щі Фащівка Луганської області. Як і в бойові часи, не ховався за спинами підлеглих, а трудився на рівні з усіма. Зазнав виробничої травми, після чого лікарі констатували інвалідність. Останні свої роки Дмитро Чертков прожив у м. Донецьк, де й відійшов у вічність 20 лютого 2008 р.

Сьогодні місце його спочинку недоступне через нову війну – російську агресію проти України, і це додає ще один болісний вимір до родинної пам’яті. Коли могили предків стають недосяжними, залишаються спогади, документи й жива пам’ять нащадків. На сьогодні у Дмитра Черткова велика родина: троє онуків і восьмеро правнуків.

Висвітлення таких історій має особливе значення. Адже за кожним ім’ям – не просто біографія, а людська доля, вписана в історію.