«Сьогодні я поки ще живий і здоровий, а за дальші хвилини ручатися не можу. Й щодо вас усіх – я не знаю, чи ви є там, чи немає…» – такі сумні слова написав у листі до рідних Яків Павлик.

          Була остання декада червня 1942 р. Ртутний стовпчик градусника сягав позначки +30 ºС, демонструючи значне перевищення звичайних для цього регіону температурних показників. Удень просто неба ставало вкрай спекотно, і навіть періодичний морський бриз не міг принести довгоочікуваної прохолоди, яка врятувала б солдатів від задухи.

Уже понад сім місяців тривали оборонні бої за м. Севастополь, де діяла Головна військово-морська база Чорноморського флоту (далі  – ЧФ). Воїни 138- ї окремої морської стрілецької бригади (далі  – 138-ма оморсбр) прибули на Кримський півострів кілька тижнів тому й у складі Окремої Приморської армії спочатку тримали оборону на території Інкермана – передмістя м. Севастополь. Керівництво Севастопольського оборонного району на чолі з адміралом П. Октябрським наказувало утримувати позиції за будь-яку ціну. І бійці виконували цей наказ…

Серед сотень тисяч захисників м. Севастополь воював і Яків Сергійович Павлик – 38-річний уродженець с. Нещеретове Білокуракинського району Луганської (на той час – Ворошиловградська) області. 21 серпня 1941 р. його було  мобілізовано Лисичанським РВК до армії, і не минуло року, як наприкінці червня 1942 р. він разом із однополчанами опинився майже повністю оточений на клаптику суходолу, що врізався в Чорне море, – мисі Херсонес.

Військовослужбовці бачили на власні очі щоденне посилення облоги м. Севастополь, проте були впевнені, що втримаються, адже багато з них добре пам’ятали важкі бої за м. Одеса, від якого ворог на певний час був відкинутий, і вдалу евакуацію Приморської армії з тамтешнього порту в жовтні 1941 р. За спогадами учасників оборони, у військах не думали про евакуацію, адже був наказ битися до останнього і ще жила надія на кращий результат битви. Крім того, керівництво Севастопольського оборонного району в складі віцеадміралів і командирів різних рангів Приморської армії та Берегової оборони флоту перебувало тут, у зоні бойових дій, демонструючи власним прикладом єдність із матросами, рядовими й сержантами. Нікому тоді не наверталася думка про можливий поганий кінець боїв під м. Севастополь, ніхто й подумати не міг, що командування залишить їх на милість ворога…

Проте людські можливості й боєприпаси катастрофічно закінчувались, адже бойові човни дедалі рідше діставалися до оборонців, щоб передати воду, харчі, ліки, зброю та  польову пошту й забрати поранених. Противник, маючи абсолютну перевагу в танках та авіації, а також більшу кількість піхоти й артилерії, шалено тиснув на суші й контролював повітряний простір, одночасно не дозволяючи радянським надводним і підводним човнам підійти з боку моря. Неминуча трагедія поступово наближалась до заблокованих воїнів.

Мабуть, Яків Сергійович, як і багато інших бійців, у ці дні згадував найрідніших людей, серед яких і дружину. У другій половині червня 1942 р., коли бойові кораблі ЧФ ще могли підпливти до причалів мису Херсонес, Яків Павлик передав свій останній лист:

«Моя дорога Настінька! Можливо, ти писала [мені] за моїми адресами, але я [листів] не отримав. Тепер більше не пиши мені. Отримаєш листа після цього, якщо буду живий, то напишу. А якщо листа не буде, то знай, що я чесно загинув за Батьківщину, й тоді носи мій образ у своєму серці до кінця життя. […] Я твій, Настінька. Я знаю, що ви там упадете в сльози, але ти це облиш, не плач, а влаштовуй своє життя якнайліпше. Знай, що така доля спіткала не лише нас, а багато мільйонів, значить так потрібно.

Поки все. ПРОЩАВАЙТЕ. Цілую вас усіх. Ваш Яша. 20–VI–42. Севастополь».

          Анастасія Пилипівна чекала на чоловіка вдома в м. Верхнє (від 1965 р. – частина м. Лисичанськ), до повної окупації якого залишалося 20 днів… 10 липня 1942 р. солдати Вермахту зайняли м. Лисичанськ і прилеглі території. Остання звісточка від Якова Сергійовича таки вчасно надійшла на адресу дружини.  Вона встигла прочитати лист і зуміла його зберегти.

          У той самий час, точніше в ніч проти 1 липня 1942 р., на мисі Херсонес проводилась прихована поспішна евакуація, але не поранених військовослужбовців чи захисників міста, а відповідальних співробітників та військового керівництва Севастопольського оборонного району… Колишній командувач артилерії 4-го сектору оборони м. Севастополь полковник Д. Піскунов згадував: «Ця так звана евакуація була схожа на втечу командування від своїх військ. Загальний настрій учасників оборони, які виявились кинутими напризволяще, був одностайним – нас здали в полон. Ми  ще воювали б і билися. Багато людей плакали від образи та гіркоти, що так безславно скінчилося їхнє життя, точніше служба в армії».

          Командування повинне було залишити свій командний пост останнім, як капітан корабля покидає його після всього екіпажу або гине разом із бойовим судном. Проте, незважаючи на морські традиції, командувач Чорноморського флоту віцеадмірал П. Октябрський, який офіційно очолював оборону Севастополя, наказав рятувати… начальницький склад і партійних працівників. Сам віцеадмірал, накинувши на плечі цивільний плащ, евакуювався літаком Douglas, а  штаб та військова рада Приморської армії на чолі з генералом Петровим залишили Херсонес на підводних човнах «Щ-209» та «Л-23». Загалом на літаках та двох підводних човнах вивезли на Кавказ не більше ніж 2 тис. осіб, а понад 200 тис. безпосередніх захисників міста, серед яких було багато поранених, покинули напризволяще…

Люди намагались на дрібних плавзасобах або просто вплав самостійно відходити в бік узбережжя Кавказу. Багато з них потонули, і лише близько 1 тис. були підібрані у відкритому морі. Більшість бійців продовжувала оборону з надією на прихід сил флоту та евакуацію. Невелика частина воїнів прорвалася в гори до партизанів, але основна маса – близько 80 тис. бійців і командирів – потрапила в німецький полон.

Бої припинилися тільки 12 липня 1942 р. Загальні втрати перевищили 200 тис. осіб…

У реєстрі військовополонених прізвище Якова Павлика не значиться, тому, імовірніше, він залишився серед полеглих захисників міста.

У листопаді 1944 р. дружина надала запит про пошук відомостей щодо чоловіка до Управління персонального обліку втрат діючої армії (СРСР) і одержала таку відповідь: «Ваш лист отримано. Заходи щодо розшуку й з’ясування долі військовослужбовця Я. С. Павлика прийняті». Але про його долю не було повідомлено родині ані через рік після завершення німецько-радянської війни, ані через десять років…

Лише в 1957 р. Анастасія Пилипівна знов наважилася звернутись до співробітників військкомату з вимогою щодо відновлення інформації про її чоловіка. Проте в матеріалах з обліку призваних/мобілізованих/полеглих військовослужбовців Лисичанського РВК такий боєць… не значився. З’ясувалося, що про цю людину, яка на Кримському півострові зі зброєю в руках боронила славне українське місто й загинула в бою, документів із відомостями чи записами про військову службу не було.

Єдиним підтвердженням участі Якова Павлика в бойових діях під час німецько-радянської війни став його останній лист, який дружина надійно зберігала й показувала співробітникам РВК. Майже рік тривали «військкомівські» розшуки й фактичний облік Якова Павлика як військовослужбовця. Насамкінець Анастасія Пилипівна змогла довести, що її чоловік має повне право називатися учасником Другої світової війни й бути увічненим у пам’яті свого народу.

У січні 1958 р. вона отримала офіційне сповіщення, згідно з яким «рядовий Яків Сергійович Павлик, перебуваючи на фронті, зник безвісти в листопаді 1943 р.». Така сама інформація міститься нині й у мартиролозі «Книга Пам’яті України» по Луганській області.

Чи буде колись стовідсотково доведено місце загибелі й поховання Якова Павлика й установлено меморіальну табличку з його ім’ям? Навряд чи... На Чорному морі, яке зберігає багато таємниць і залишається спільним братським похованням, не ставлять меморіалів…