«Кожного разу, коли наша мама тримали "похоронку" на свого старшого сина Івана, то казали, що це помилка і він обов’язково повернеться, адже саме так було і з молодшим сином – Петром…»

Валентина Захарівна звернулася до Музею, щоб установити нарешті місце поховання свого брата по матері Івана Івановича Тернового, 1920 р. н. Зі спогадів жінки музейники дізналися, що до війни Іван Терновий проживав у с. Тарасівка Київської області, працював на одному з київських заводів, був добрим спеціалістом-радіотехніком, однак за якусь провину в 20 років його засудили й відправили відбувати покарання до Красноярського краю. Там і зустрів війну.

          Мати Івана та молодші брат із сестрою нічого не знали про його долю, проте сподівалися, що «красень Іван», як його кликали в родині, обов’язково повернеться.

У 1943 р. на фронт мобілізували й молодшого брата Петра, який служив у складі 340-ї стрілецької дивізії 40-ї армії 1-го Українського фронту. Військова частина дислокувалася неподалік рідного села, тому перед початком наступу хлопець захотів побачити матір (можливо, востаннє), адже знав, що бій буде смертельний. Попередивши товаришів, Петро дістався до своєї хати, попросив неньку зібрати наїдки бойовим товаришам і вирушив у дорогу назад. На шляху зустрів офіцера НКВД, який солдатові сказав: «За те, що покинув розташування бойової частини й захопив власну зброю, підлягаєш суду військового трибуналу!» Не реагуючи на пояснення й благання матері, Петра як зрадника взяли під арешт. Через певний час вона отримала «похоронку», де значилося, що Петро Терновий «зник безвісти в січні 1944 року».

У 1947 р. співробітники районного військкомату принесли другу «похоронку» – на старшого сина Івана, який «загинув у бою 23 лютого 1943 р. в с. Степанівка», якого району і якої області, невідомо.

Бракує слів, аби описати горе матері, яка втратила на війні відразу обох синів. Проте одного дня у двері постукав… Петро. З’ясувалося, що сповіщення про його загибель виписали помилково. Насправді після арешту військовим трибуналом 40-ї армії Петро був засуджений на 10 років позбавлення волі й перебував у виправному трудовому таборі. Можливо, саме цей вирок і врятував йому життя, адже в тому наступальному бою 1943 р. майже всі однополчани загинули.

          Після цього випадку мати запевнила себе, що старший син Іван також обов’язково повернеться додому живий, потрібно лише чекати. І старенька не втрачала надії до кінця життя. Перед смертю попросила доньку Валентину розшукати брата.

 Валентина Захарівна розпочала пошук із відновлення первинного тексту, написаного у сповіщенні з військової частини, адже сам документ був утрачений. Із проханням віднайти цю інформацію вона і звернулась до Музею. Науковці з’ясували, що Іван Іванович Терновий, командир взводу мотострілецько-кулеметного батальйону 181-ї танкової бригади 18-го танкового корпусу 1-ї гв. армії Південно-Західного фронту, загинув 23 лютого 1943 р. й був похований у братській могилі в с. Степанівка. Зіставивши бойовий шлях військової частини з датою загибелі бійця, встановили, що це село слід шукати на Донеччині. Однак дізналися й те, що в області було аж п’ять населених пунктів із такою назвою і за кожен із них точилися криваві бої, після яких лишилися братські могили. Провівши ретельний аналіз бойових дій, науковці з’ясували, біля котрої саме Степанівки відбувся останній бій, у якому брав участь Іван Терновий…

          Ішов 1943 р. Після успіху під Сталінградом, що кардинально змінив увесь перебіг подій на німецько-радянському фронті, почалися запеклі бої за Донбас. Адольф Гітлер вимагав будь-якою ціною втримати цей регіон. Із Західної Європи на Східний фронт упродовж першої половини лютого 1943 р. німці перекинули резервні та вишколені частини, серед яких танкові дивізії «Мертва голова», «Адольф Гітлер» та «Райх», а також «свіжі» піхотні дивізії. Ворог не збирався йти з Донеччини й, максимально озброївшись, почав контрнаступ.

          Зіткнувшись із шаленою навалою сил Вермахту, радянські війська змушені були залишити район м. Добропілля Донецької області й відступити на північ до с. Степанівка Андріївського (від 1959 р. – Олександрівський, від 2020 р. – Краматорський) району. Це село стало надзвичайно важливим транспортним і комунікаційним вузлом як для ворожих, так і для радянських військових частин.

          Радянські танкісти й артилеристи без підтримки своєї мотопіхоти відбивали безперервні атаки противника, але опинилися в напівоточенні. У цей час бійці отрималм наказ: «… с. Степанівка захищати до останньої людини, танка та зброї». Так і сталося…

          23 лютого 1943 р. німецькі частини розпочали новий штурм  села, який закінчився його повним оточенням. Із цього пекла вийшли одиниці, а сотні, серед яких був Іван Терновий, загинули.

          У с. Степанівка колишнього Олександрівського (нині – Краматорський) району Донецької області існували дві братські могили воїнів, загиблих у Другій світовій війні. В одній із них – усі воїни невідомі, а на меморіальній плиті другої викарбувані прізвища лише 52 із 234 полеглих бійців, серед яких Івана Тернового немає. На жаль, його прізвище не зможе з’явитися й найближчим часом, оскільки донецькі «Степанівки» знов потерпають від агресії, вже російської, і в них з’являються нові братські могили…

Як показала широкомасштабна російсько-українська війна, що триває п’ятий рік, армія РФ є брудним і розрекламованим інструментом тоталітарного режиму, а життя її солдатів нічого не варте, адже воно кладеться на вівтар амбіцій влади, чиї злочини прикриваються ідеологічними гаслами. Гідною збройної боротьби є лише та мета, яка стоїть саме перед українськими воїнами, – захист своєї землі від окупантів. Коли ця боротьба нарешті закінчиться, солдат Іван Терновий завершить свою війну.

Іван Терновий. Фото із родинного архіву;

Братська могила в с. Степанівка. Фото О. Гончарової. CC BY-SA 4.0 https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=82719871