/

«…він помер у санчастині 453 стрілецького полку й був первинно захоронений у палісаднику мешканки с. Івано-Дар’ївки […] М. Ф. Павлусенко, а потім перепохований у братську могилу № 52 при ділянці жителя цього ж села А. П. Баришевського. У цій могилі окрім батька поховані близько 360 осіб. […] Прошу порадити, куди ще можна звернутися, щоб узаконити захоронення нашого батька Василя Федоровича Чернявського й тих, хто лежить разом із ним у могилі. […] Тільки, будь ласка, не пересилайте цей лист до військкомату, оскільки відповідь буде однозначною: “не значиться”, “немає підстав”…» – написала в 1989 р. до редакції всесоюзної газети донька полеглого воїна Марія Василівна.

          Вона, три її сестри та брат після смерті Василя Федоровича (у 1943 р.), не просто ініціювали розшуки місця упокою свого батька, а почали справжню битву із системою обрахунку й увічнення полеглих воїнів. Боротьба тривала понад 40 років. І вони в ній перемогли цю надпотужну організацію військового обліку.

          Ця історія почалась у перших числах лютого 1943 р., коли Василя Федоровича Чернявського, 1905 р. н., жителя с. Лоскутівка Луганської (на той час – Ворошиловградська) області, польовий військкомат призвав до 453- го стрілецького полку (далі – 453-й СП) 78-ї стрілецької дивізії (далі – 78-ма СД) разом із багатьма односельчанами. Усіх мобілізованих, без потрібної підготовки, новоприбулих бійців одразу кинули на передову в бої за с. Берестова, Однобоківка (Івано-Дар’ївка), Чубарівка, ст. Ями (Сіверськ) Донецької (на той час – Сталінська) області. У тих украй жорстоких битвах багато воїнів 453-го СП загинули або зазнали поранень. Серед поранених був і Василь Федорович.

          Один із його односельців, який також служив у 453-му СП і якого теж поранили, згадував: «Перебуваючи на лікуванні при санчастині полку, я бачив як на санях привезли з передової Чернявського Василя Федоровича, який був поранений у живіт. Сталося так, що поки дійшла його черга на перев’язку, він помер. Його поховали одразу біля будинку, де розміщувалася санчастина, у траншеї. Пізніше приїхали його дві старші дочки й дружина, щоб забрати тіло додому й там поховати. Проте їм це не дозволили. Він був одним з перших, кого поклали на дно траншеї, а з того часу, як повідомили дітям і вони приїхали, пройшло кілька днів й в цю траншею додалось багато загиблих солдат…»

          Дружина та доньки поїхали назад додому, знаючи, де похований боєць. Через якийсь час їм повідомили, що ту могилу, як і всі інші окремо розміщені одиночні та братські, перенесли до спільного військового поховання № 52, розташованого в тому самому селі. Прибувши до новоствореного місця упокою полеглих бійців німецько-радянської війни, родина була здивована відсутністю прізвища Василя Федоровича на меморіальній плиті. Звернення до адміністрацій сільради, місцевого військкомату не дали бажаного результату, оскільки в їхніх списках Василь Чернявський не значився як похований/перепохований, понад те – взагалі не був облікований як учасник Другої світової війни.

          Йшов 1975 р. Чимдалі менше залишалося справжніх ветеранів, які могли засвідчити чи підтвердити певні факти про війну, і щораз частіше до військкоматів приходили люди, яким, імовірно, було байдуже щодо відновлення і збереження суспільної та родинної пам’яті про події і сучасників 30-річної давності. Інакше як пояснити відвертий спротив працівників місцевих військових структур допомогти нащадкам полеглого викарбувати його ім’я на пам’ятнику захоронення?

          У своєму листі від 20 лютого 1989 р. донька Василя Федоровича писала: «Я вже неодноразово зверталася до архіву Міністерства оборони СРСР, але звідти всі мої листи поверталися [до військкоматів] з відповіддю – “у списках військовослужбовців 453 СП Чернявський В.Ф. не значиться”. Військкомати у свою чергу мені також пишуть, що батько в списках захоронених у с. Івано-Дар’ївка не значиться, а свідчення свідків загибелі й захоронення не є підставою для занесення до реєстру похованих». Як пізніше з’ясувалося із документа, який зберігся у фонді Лисичанського РВК і який чомусь не показували доньці полеглого, Василь Федорович не значився серед загиблих, померлих від ран і зниклих безвісти, тому що: «Документів 453 СП [в якому воював і загинув розшукуваний воїн], необхідних для наведення довідки, на зберіганні в ЦАМО (Центральний архів Міністерства оборони) СРСР немає».

          На той час із чотирьох свідків, які воювали разом із Василем Федоровичем, залишився живим лише один – О. Л. Бистріков, який був односельчанином й водночас однополчанином загиблого. Він добре пам’ятав усі деталі тих часів і ретельно занотував свої свідчення в листі до воєнкома. Донька Василя Чернявського Марія Василівна розуміла, що час спливає, і вперто «стукала в усі двері». Вона максимально поширювала інформацію про небажання й неспроможність місцевого керівництва вирішити питання щодо увічнення пам’яті її батька: писала в редакції газет, до військових, урядових і ветеранських організацій тощо. Насамкінець із приймальні міністра оборони СРСР надійшов лист до Ворошиловградського обласного військкомату з вимогою «ретельно розібратись із цим питанням і про результат повідомити запитувачці».

          У той самий час (кінець 1980-х рр.) по всьому Радянському Союзу відбувалися широкомасштабний збір та обмін інформацією про учасників Другої світової війни для складання історико-меморіального серіалу – мартиролога «Всесоюзна Книга Пам’яті». З розпадом СРСР робота над цим проєктом тривала окремо в кожній із незалежних країн. 4 травня 1992 р. президент України Леонід Кравчук підписав Указ «Про Книгу Пам’яті України», який було підкріплено Постановою Кабінету Міністрів України № 537 від 16 вересня 1992 р. «Про заходи щодо видання Книги Пам’яті України». Робочі групи районних та обласних редакцій «Книга Пам’яті України» збирали максимальні відомості про учасників Другої світової війни, спираючись на джерельну базу як архівів військкоматів і сільради, так і свідчень населення – сучасників тих подій.

          Марія Василівна написала лист до редакції «Книга Пам’яті України» по Луганскій області, оформила самостійно Картку на полеглого під час війни (батька) й доєднала до неї всі свідчення однополчан та односельців. Співробітники редакції зі свого боку відправили черговий запит щодо підтвердження служби та загибелі Василя Чернявського до військкомату й нарешті питання вирішилося: Василя Федоровича визнано учасником Другої світової війни й зараховано «зниклим безвісти в лютому 1943 р.»…

          На щастя, співробітники обласної редакції «Книга Пам’яті України» вирішили все ж таки зазначити в розділі про полеглих воїнів Лисичанського району всі наявні відомості стосовно Василя Чернявського, а в справах районного військкомату збереглися матеріали щодо боротьби за увічнення пам’яті про нього.