/

            «У зв’язку з тим, що військовослужбовець Челюбаєв Олексій Назарович є дезертиром, сім’я його підлягає позбавленню всіх пільг, установлених Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25.06.1941 р.»

          Повідомлення з таким текстом надійшло з Київського пересильного пункту 22 листопада 1944 р. до відділів контррозвідки «СМЕРШ» міського та районних військкоматів м. Київ. Окремо зазначалися ПІБ і адреса проживання дружини бійця (Віра Дмитрівна, м. Київ, вул. Юрківська), а також коли і звідки воїн утік: «…дезертирував 2 листопада 1944 р. по дорозі до військової частини м. Житомир – учбовий артилерійський табір». А в цей час старшина Олексій Челюбаєв перебував… на фронті.

          Поки повідомлення й розпорядження про розшук самого «дезертира» та всіх його родичів пересилались з однієї установи до іншої, Віра Дмитрівна отримала лист від чоловіка, в якому не лише вказувалася причина його тривалого мовчання після мобілізації, а й містилися скупі роздуми про побут на фронті, що перепліталися з глибокою тугою за сім’єю; лист, у якому бажання підтримати залишену без годувальника родину стикалося із сумом у душі, який важко пояснити: «Я знаходжусь від тебе далеко […], самопочуття середнє – уламки [в тілі] турбують на погоду. […] довго не писав, тому що тривалий час не було точної адреси, а зараз є – польова пошта № 62301-В.  […] Віра, будь порядним другом. Не ображай [дітей] Толіка, Сергія і себе. Сни мені сняться недобрі. Коли отримаєш листа, я тебе прошу – моментально напиши. […]. Із цим – усього тобі доброго. Поцілуй діток за мене. Прощавай. Привіт усім».

          Ця вісточка з фронту допомогла довести, що Олексій Назарович не дезертир, а його сім’я має повноцінне право на отримання пільг. Проте допит дружини як свідка й заходи щодо перевірки військової служби Олексія Челюбаєва тривали.

          З’ясувалося, що військовослужбовець був мобілізований до армії на початку німецько-радянської війни в 1941 р. Під час потужного наступу частин Вермахту й часто неорганізованого відступу військ Червоної армії старшина Челюбаєв не зміг вийти з оточення й дістатися лінії фронту та опинився в тимчасово окупованому м. Київ. Тут він перебував до повернення Червоної армії – кінця 1943 р.

          Як відомо, від початку контрнаступальних операцій радянських військ (кінець 1942 р.) й вигнання нацистів з окупованих земель усіх чоловіків призовного віку, які за різних обставин певний час перебували на тимчасово окупованій ворогом території, відразу прирівнювали до «ворогів народу», які повинні були «власною кров’ю змити ганьбу життя під ворожою владою». Така політика стосувалася всіх, і Олексій Челюбаєв не був винятком. Водночас він і не ховався від свого військового обов’язку й уже 13 березня 1944 р. був зарахований до складу 237-го гвардійського стрілецького полку 76-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка виганяла ворога з України. Під час одного бою Олексій Назарович зазнав важкого поранення й був відправлений до евакошпиталю № 5967, який від 1 серпня 1944 р. дислокувався в м. Київ по вул. Татарській. Після тримісячного лікування воїна було виписано 24 жовтня 1944 р. й направлено на пересильний пункт м. Київ.

          Які події сталися далі – не зовсім зрозуміло… Але вже через місяць на старшину Челюбаєва було складено розпорядження про розшук. Припускаємо, що трапилася одна з прикрих ситуацій, коли мобілізований військовослужбовець не встиг на загальну перекличку й був занесений до списку втікачів, тобто «дезертирів». Фактично він наздогнав військову частину і приєднався до неї, проте каральна машина «відповідальності родичів за дії воїна» вже була запущена….

          Чи були позбавлені на певний термін соціальних пільг та грошової допомоги дружина і двоє дітей Олексія Челюбаєва, невідомо. Припускаємо, що так, оскільки в справі про «дезертирів» зберігся не лише лист з фронту, який надійшов до родини вчасно, а й відповідь його дружини – трикутник, який пройшов цензуру і мав би опинитися на руках у воїна, але дивним чином був вилучений і доданий до інших документів.

          Розшуки за цією справою були зупинені Повідомленням від 26 квітня 1945 р. начальника відділу НКВД м. Київ до начальника Київського пересильного пункту. До офіційного завершення німецько-радянської війни залишалось кілька днів. Олексій Челюбаєв, 1908 р. н., уродженець Чернігівської області, не облікований як загиблий чи зниклий безвісти на фронті, він не значиться у списках нагороджених під час німецько-радянської війни або післявоєнних реєстрах щодо ювілейних орденів чи медалей. Чи повернувся він додому? Сподіваємось, що так…