/

Серед масиву унікального музейного Документального фонду обліку військових утрат України, в якому зберігаються матеріали про полеглих воїнів, трапляються рідкісні документи, що розповідають про незвичайні події, як щасливі, так і трагічні, які ставалися з військовослужбовцями в період Другої світової війни.

          Чи варто сьогодні, під час віроломного і широкомасштабного вторгнення армії Російської Федерації на територію України, згадувати про колишні війни? Упевнені, що так. Адже епізоди минулого дивним чином повторюються сьогодні. Водночас історична справедливість вимагає правдивого висвітлення фактів випадкових або навмисних викривлень персональних життєвих подій (як-от дезертирство, навмисне потрапляння в полон, колабораціонізм тощо) та компенсації завданої шкоди постатям минулого й іноді всій нації.

          Цим нарисом розпочинаємо цикл розповідей на «незручні» теми – про: так званих дезертирів, які часом ненавмисно ставали заручниками радянської військової системи, що зламувала долі невинних людей; військових, які нерідко в незалежних від них обставинах потрапляли до полону й отримували пожиттєве тавро «зрадника»; цивільних громадян, яких звинувачували в колабораціонізмі з ворогом, а згодом виявлялося, що дехто з них рятував полонених чи «небажаних» співвітчизників, зокрема євреїв тощо. Звісно, були й абсолютно протилежні випадки – реального дезертирства, свідомої здачі в полон, зради й служіння ворогу. Не даючи жодних оцінок, хочемо ознайомити громадськість з історіями, які десятки років були закриті у сховищах військкоматів і доступ до яких надавався лише певним категоріям військових та держслужбовців. На сьогодні гриф «таємно» з них уже знятий.

          Отже, під час опрацювання матеріалів Братського РВК Миколаївської області ми натрапили на цікавий документ, написаний українською і німецькою мовами, під назвою «Виказка звільнення» або “Entlassungsausweis” («Довідка про виписку»). Згідно із цим документом, складеним 5 травня 1942 р., полонений Василь Лось, 1921 р. н., українець, який перебував у таборі Przekopana (укр. мовою – Пшекопана; нині це закрита пасажирська зупинка залізничної лінії Краків-Головний – Медика в польському м. Перемишль), звільнявся з полону 29 травня 1942 р. у зв’язку з непридатністю до військової служби й направлявся за місцем проживання до с. Петрове в Кіровоградській області. Довідка була  підписана державним лікарем табору, а також містила друкований напис німецькою мовою (далі – переклад): «Лося тричі дезінфікували й помістили на три тижні до карантину, перш ніж він отримав документи про звільнення з табору Пшекопана».  

          У нижній частині довідки й на звороті містилися записи про те, що [колишній] полонений прибув до місця призначення 12 червня 1942 р. й став на облік у Петровській районній поліції.

          Цей документ викликав у науковців різні емоції та багато запитань… А далі більше – була знайдена картка про нагородження у 1985 р. Василя Антоновича Лося орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, що підтверджувало факт його участі в бойових діях на фронтах Другої світової. Професійна цікавість до протиріч і досліджень змусила науковців розпочати пошуки інформації про службу й долю Василя Антоновича.

З’ясувалося, що він був призваний до Червоної армії Петровським РВК Кіровоградської області в лютому 1940 р. Військову службу проходив у 197-му стрілецькому полку (далі – 197 СП) 99-ї стрілецької дивізії (далі – 99 СД), яка від 29 вересня 1939 р. дислокувалася біля м. Перемишль. Після закінчення полкової школи Василь Лось отримав звання «молодший сержант».

Василь Антонович був серед тих військовослужбовців, хто першим став до оборони в німецько-радянській війні, намагаючись зупинити зухвалого ворога. Відомо, що частини Вермахту захопили м. Перемишль у перший же день війни проти Радянського Союзу – 22 червня 1941 р., але вже наступної доби – 23 червня – місто було відбите бійцями 92-го прикордонного загону й частинами 99 СД, у складі якої перебував Василь Антонович. Тоді, всупереч потужному наступу ворога й відступу інших частин Червоної армії по фронту, ці воїни вибили гітлерівців із м. Перемишль і відновили кордон. Ненадовго, але відновили!

Саме під час тих перших битв Василь Лось зазнав важкого поранення й був залишений на полі бою... як загиблий. В облікових документах 197 СП записано: «вбитий 25.06.1941».

Довести, як саме молодший сержант опинився в лазареті табору для військовополонених, наразі неможливо. Знаємо, що 27 червня 1941 р. радянські війська покинули м. Перемишль, і туди відразу зайшли німецькі частини.

Найімовірніше в таборі Василь Антонович потрапив під опіку Українського допомогового комітету (УДК), який діяв на території міста і дбав про нужденних. Крім того, вже в липні 1941 р. в західних областях України було відновлено діяльність Українського Червоного Хреста (УЧХ) – організації, яка також опікувалася долею полонених і хворих. Відомо, що медичні робітники, які часто через безвихідь працювали у ворожих закладах, ризикуючи власним життям, рятували військових і цивільних співгромадян. Схоже, в історії Василя Лося стався саме такий епізод порятунку.  

Як склалося дальше життя Василя Антоновича, нам невідомо. Можливо з прибуттям до свого місця проживання він переховувався, а може, зв’язався з партизанськими чи підпільними групами і співпрацював із ними або пройшов крізь трудові радянські спецтабори, щоб зняти тавро «поплічника ворога».

Проте точно відомо, що в 1966 р. три товариші Василя Лося по службі, серед яких і колишній командир взводу, надали підтвердження щодо його участі в бою з німецькими військами, де він зазнав тяжкого поранення. Для отримання пенсії через 25 років після тих воєнних подій Василь Антонович змушений був довести свою невинність у потраплянні в полон і пройти медичний огляд військово-лікарської комісії на предмет установлення слідів поранення та їхньої давності. Результат записаний так: «…поранений у боях при захисті СРСР», а в Свідоцтві зі штампом Братського військкомату зазначено: «Точно встановити давність поранення нині не виявляється можливим. Об’єктивні дані не суперечать можливості поранення в 1941 р.».

У 1985 р. колишня радянська держава все-таки визнала внесок воїна в перемогу в німецько-радянській війні й нагородила його орденом. Чи потрібна була ця нагорода колишньому бійцю і бранцю? Мабуть, що так, адже життєвий шлях людини індивідуальний і неповторний, він не може бути засуджений іншими, тими, хто не пройшов його особисто. Тому визнання справжніх заслуг людини або зроблених помилок щодо неї стає чи не найважливішим обов’язком сучасних і майбутніх поколінь перед минулими.