/

Одним із завдань науковців нашого музею є віднайти пам’ять десятиліть, визволити українських воїнів із темних прогалин забуття. На свою адресу ми постійно отримуємо листи із проханням допомогти відшукати й відновити історію життя родичів, які загинули під час Другої світової війни. У міру своїх можливостей наукові співробітники роблять усе для того, щоб надати вичерпну відповідь на кожен запит.

До музею звернулась Алла Ігорівна Петреченко із проханням установити бойовий шлях Сидора Івановича Власенка. Ось які були в нас про нього початкові відомості: Сидір Іванович Власенко народився 14 травня 1903 р. в с. Плесецьке Васильківського повіту, Київської губернії в сім’ї селян Івана Юхимовича та Пелагії Андріївни Власенків. За спогадами рідних, восени 1939 р. вночі його забрали незнайомі люди і більше ніхто про нього не чув. По закінченні війни Сидір Власенко не повернувся.

Початок німецько-радянської війни запам’ятався на українських землях хаосом і безнадією. Неготовність Червоної армії організовано відступити, величезні людські втрати, Уманський, Київський, Харківський котли, в яких полягли сотні тисяч українських воїнів.

У результаті документально-пошукової роботи було знайдено важливу інформацію, що допомогла пролити світло на долю Сидора Власенка. У 2010 р. з Київського обласного військкомату до музею надійшла копія листа благодійного військово-патріотичного фонду «Застава Святого Іллі Муромця» з інформацією про перепоховання воїнів, які загинули в гітлерівському полоні в таборі Наутсі (шталаг 322). Під час Другої світової війни шталаг – це нацистський табір для військовополонених рядового і сержантського складу.

Серед знайдених загиблих у полоні воїнів, згідно з даними Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, четверо значилися призваними з Київської області: Сидір Власенко, загинув 26 жовтня 1942 р., Володимир Шумейко, загинув 17 жовтня 1942 р., Микита Лазнюк, загинув 3 листопада 1942 р., і Григорій Щербак, загинув 5 листопада 1942 р. Г. Щербак був призиваний Звенигородським РВК Київської (нині – Черкаської) області. Усіх полеглих об’єднував табор Наутсі на кордоні Радянського Союзу з Норвегією.

Сюди спрямовували військовополонених, бо Норвегія посідала особливе місце у планах гітлерівської Німеччини. Передусім саме там потрібно було побудувати німецькі військові бази, забезпечити роботу відповідного залізничного сполучення та створити в Скандинавії міцний військовий плацдарм.

До нацистської табірної системи в Норвегії входили чотири шталаги з таборами для військовополонених: № 303 – в Ліллегаммері, № 380 – в Оппдалі, № 330 – в Алті, № 322 – в Кіркенесі. Загалом у шталагах на території країни діяв 271 табір для полонених. За масштабами та чисельністю бранців табори були різними: від кількох сотень до кількох десятків тисяч осіб. Водночас тут працювали робітничі, будівельні й батальйони постачання та чотири спеціальні авіаційно-будівельні батальйони, які складалися як із військовополонених, так і цивільних осіб. Перші партії радянських полонених були доставлені до Норвегії в серпні 1941 р. Передусім їх направляли на Північ.

Часто траплялося так, що бранці будували для себе житло на пустому місці, користуючись примітивним реманентом. Працювати на лютому холоді було надзвичайно складно й енергозатратно. Неодноразово траплялися важкі ступені обмороження на роботі, й замерзання в погано обігрітих бараках, адже полонені мали самі знаходити або видобувати паливо, якого не було поблизу їхнього місця утримання. Добротний одяг і взуття у військовополонених відбирали, вони залишалися в старих обносках, а в багатьох взагалі не було верхнього вбрання. Полонені, зазвичай не мали шкарпеток, рукавичок і спідньої білизни.

Крім того, в таборах на території Норвегії не було ні кухні, ні їдальні. Військовополонені самі собі готували їжу на вогнищах і використовували при цьому бляшанки та відра. До їхнього щоденного раціону входило: 1л вегетаріанського супу, 300 г хліба, іноді трохи м’яса, картоплі або риби. З огляду на виснажливу роботу по 16 год. на добу таке харчування не могло задовольняти потреби людини. Траплялися випадки, коли їм просто паморочилось і вони непритомніли. Такі інциденти зазвичай закінчувались розстрілом за нібито відмову працювати. Жорстоке ставлення охоронців було ще однією причиною смертності в таборі.

Арктичний холод, напівголодне животіння, жорстокість, виснажлива робота. Зазвичай із заполярних таборів радянський бранець живим не виходив. Жертвами нацизму в Норвегії стало близько 14 тис. радянських військовополонених, із яких 75 % померли на півночі країни.

Історія життя і смерті рядового Червоної армії Сидора Власенка ще донедавна була нікому не відома. І досить несподівано виринула з небуття. У результаті експедиції Смоленського міжрегіонального загону «Застава Святого Іллі Муромця» в районі колишнього гітлерівського табору Наутсі було знайдено 309 загиблих воїнів. 1 серпня 2009 р. прах полеглих бранців було поховано в братській могилі на військовому меморіалі «Долина слави» в Мурманській області – серед них був і Сидір Власенко.

Безумовним успіхом науковців музею є той факт, що крім ідентифікованих воїнів з Київської обл., за загальнодоступними Інтернет ресурсами вдалося встановити імена ще 4 військовиків – уродженців України, полеглих в Наутсі. Персональні дані бранців внесені до електронного ресурсу Всеукраїнської бази загиблих. Крім того, у фондах музею вдалося відшукати повідомлення про загибель Григорія Яковича Щербака. Важко збагнути скільки ще синів українського народу лежить у замерзлому грунті арктичних холодів, і неможливо усвідомити глибину та гіркоту їхніх життя і смерті… Завантажити