«Наш батько, який помер у 2017 р., з дитинства запам’ятав дані з похоронки на свого брата: 23 листопада 1943 р., братська могила: Київська область, Макарівський район, хутір “Водонеевский” (рос. мов.). Усе життя він намагався відшукати могилу свого брата, але марно – на мапах і у списках населених пунктів Макарівського району хутора Водонєєвського немає... До пошуків долучились і ми з сестрою та її син – три покоління, але знайти хутір Водонєєвський нам так і не вдалося», – написала у зверненні до співробітників Музею запитувачка.

Ця історія почалася з того, що пані Олена з м. Херсон звернулась до адміністрації смт Макарів Київської області із запитом про підтвердження наявності військового поховання на території Макарівського району. У її сім’ї десятки років зберігалась інформація про дядька – Олександра Олексійовича Митрофанова, який, згідно зі сповіщенням, загинув у конкретний день і був похований «з усіма військовими почестями» в братській могилі із зазначенням конкретного місця – «на хуторі Водонєєвський Макарівського району». Але на території Макарівського району такого хутора не існувало …

Макарівчани, добре знаючи результати роботи пошуковців Музею війни, порадили пані Олені звернутися саме до науковців цієї установи.

Олександр Митрофанов був родом із Пермської області (звідти призивався на фронт, там мешкала його дружина), тож документів про його військову службу в музейному Фонді не було (до Музею передавали матеріали тільки про загиблих воїнів, призваних з території України українськими військкоматами). Проте співробітники Музею взялися за цей запит, розуміючи, що збереження пам’яті про воїнів, полеглих у 1941–1944 рр. під час оборони та вигнання з українських земель тодішніх ворогів, є важливим для нашої нації, зокрема як відображення її ставлення до вшанування кожного (кожної) захисника (захисниці), який віддав своє життя в нинішній російсько-українській війні.

На майже безнадійне звернення пані Олени: «Можливо, ваш пошук братської могили у Макарівському районі дасть позитивний результат?» –науковці провели ретельне дослідження, опрацювавши довідники «Адміністративно-територіальний поділ Київщини. 1918–2010 рр.», «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини. 1795–2006», карти Київської губернії та області (від 1863 р. до 1980-х рр.),  електронні географічні каталоги Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦДІАК України) та Державного архіву Київської області (ДАКО) й підтвердили, що хутора «Водонєєвський» на території Макарівського району Київської області ніколи не було.

Водночас музейники звернули увагу на назву «Водотиї» (в низці документів – «Водотій») – донині існуючого села, територія якого до 1937 р.  входила до складу Київської, а пізніше Житомирської області. Брусилівський  район, у якому на той час було обліковане с. Водотиї, межував із Макарівським районом Київщини.

Музейники припустили, що українське найменування населеного пункту «Водотиї» («Водотиївський») могло бути неправильно прочитане, тож у документі про безповоротні втрати 132-го гвардійського стрілецького полку (далі – гв. сп) 42-ї гвардійської стрілецької дивізії (далі – гв. сд), де служив Олександр Митрофанов, його відтворили російською мовою як «Водонеевский».

До того ж науковці з’ясували, що бої за с. Водотиї відбувалися пізніше, ніж загинув Олександр Олексійович, а географічне положення села – набагато західніше зони боїв, у яких брали участь військовослужбовці 42-ї гв. сд на час його смерті. Усе це доводило, що Донесення про втрати 42-ї гв. сд було створене вже через певний час після подій листопада 1943 р. Така практика складання документів з обліку військових утрат була, на жаль, не рідкісною – через умови війни (криваві бої, атаки ворога, відступи, оточення тощо). Топоніми іноді вписували у звіт «із пам’яті», з прив’язкою до території району, де тоді відбувалися бої. Хоча самі науковці вже впевнилися в хибності свого припущення щодо розташування братської могили на території с. Водотиї, були переглянуті списки чотирьох військових поховань у цьому населеному пункті. Прізвища Олександра  Митрофанова в них не виявили.

Далі, з метою пошуку інформації щодо місця дислокації 132-го гв. сп 42-ї гв. сд, в якому служив  боєць у період 20–25 листопада 1943 р. (тобто плюс два - три дні до й після дати загибелі), вирішили опрацювати Журнал бойових дій 42-ї гв. сд (у складі трьох полків – 127-го, 132-го, 136-го). З’ясували, що:

20 листопада бійці 132-го гв. сп зосередилися в районі висоти біля с. Рожів; північніше від цього населеного пункту, біля західних і північних околиць с. Небелиця, розташовувалися два інші полки тієї самої дивізії:       127-й та 136-й гв. сп. Воїнам було поставлено завдання не допустити просування танків і піхоти противника вздовж магістралі Житомир – Київ;

21 листопада від 07:00 полки розпочали перехід за маршрутом с. Небелиця – с. Ставище – х. Юзефівка – х. Красний Шлях. Бійці 132-го й 136-го гв. сп зайняли рубежі оборони на західних околицях х. Красний Шлях та біля мосту за 500 м на південь від нього, а 127-го гв. сп – на перехресті доріг на захід від х. Юзефівка й х. Красний Шлях. Не встигнувши «окопатися», дивізія вступила в бій проти 79 танків і полку піхоти противника. Бій тривав понад 5 год. Ворога вдалося зупинити ціною великих утрат дивізії. У бою найбільше відзначилися воїни 132-го гв. сп;

22 листопада від 14:30 противник розпочав загальний широкий наступ. Його атаки повторювались кілька разів, але були відбиті. Увечері ворожі танки раптово з’явились у тилу радянських військ. Із боями та значними втратами бійці трьох полків прорвалися з оточення й зосередилися на позиціях:  127-й і 132-й гв. сп – східні околиці с. Ставище, 136-й гв. сп – північні околиці с. Небелиця.

23 листопада (дата загибелі Олександра Митрофанова) – 42-га гв. сд займала позиції: південні околиці с. Ставище – струмок за 800 м південніше магістралі – північний і північно-східний берег до його розгалуження (3,6 км західніше с. Жмурівка). Упродовж дня противник провів кілька танкових атак, потіснивши 132-й гв. сп. Надвечір атаки були відбиті.

24 листопада – від 17:30 бійці трьох полків протистояли наступу ворога, який атакував у двох напрямах: із висоти 175,3 та 179,3 на с. Рожів. Противник був зупинений.

25 листопада  – полки займали позиції: східні околиці с. Ставище – струмок за 800 м південніше магістралі Житомир – Київ – північний і північно-східний берег до його розгалуження (на 3,6 км західніше с. Жмурівка). О 17:30 противник після масованого артнальоту повів наступ від висоти 175,3  в напрямі с. Небелиця в стик 132-го й 136-го гв. сп та на лівий фланг 127-го гв. сп. Атака була відбита з великими втратами для ворога.

Як бачимо, в Журналі бойових дій 42-ї гв. сд населений пункт під назвою «хутор Водонеевский» жодного разу не згадано. Бойові дії відбувалися на території між с. Ставище – с. Небелиця – с. Рожів – х. Красний Шлях (нині не існує) – х. Юзефівка. За адміністративно-територіальним поділом різних періодів ці населені пункти «переходили» з одного району в інший, «залишаючись» на межі Житомирської та Київської областей.

Науковці переглянули наявні на зберіганні паспорти військових поховань сіл зазначеної зони бойових дій і з’ясували, що в усіх цих населених пунктах є братські могили, де покояться воїни 42-ї гв. сд, полеглі в листопаді – грудні 1943 р. На жаль, у жодному списку захоронень не значився Олександр Митрофанов, проте в кожному реєстрі вказувалася певна кількість невідомих воїнів.

У паспорті братського поховання с. Небелиця пошуковці прочитали: «…в листопаді 1943 р. в районі села був зупинений контрнаступ гітлерівських військ. Більшість загиблих у тих боях воїнів були поховані вздовж траси Київ – Житомир. У травні 1945 р. до могили в с. Небелиця були перевезені останки полеглих у 1941–1945 рр. бійців з усіх поховань навколо села. За попередніми даними, у братській могилі покояться близько 70 воїнів, серед яких 7 – невідомі».

На місці колишнього х. Красний Шлях неподалік с. Осівці Житомирського району Житомирської області, на відстані 800 м від траси Київ – Житомир, створено Меморіальний комплекс «Рубіж Мужності», який донині зберігає пам’ять про події, що вирували на цих землях у листопаді – грудні 1943 р.  Один із генералів Вермахту писав: «…бої в цьому районі нагадували битву на Курській дузі. Кидаючи в окремі дні проти радянських військ по 300–400 танків, німецьке командування не змогло одержати бажаних результатів».

На тій символічній межі, де тисячі радянських воїнів полягли в битві за Україну, встановлено пам’ятний знак «Рубіж мужності військ 1-го Українського фронту». Неподалік – братська могила, в якій поховані 1269 бійців, серед яких 1175 – невідомі.   

Пошуковці Музею не змогли знайти «хутір Водонєєвський», але відшукали братську могилу, в якій з імовірністю 99 % покоїться Олександр Митрофанов разом з однополчанами. Пам’ять про них обов’язково має бути збережена нащадками.