«Дорога Ольго Лаврентіївно, я співчуваю Вашому горю, але прошу не турбуватися про свого чоловіка, він лежить спокійно, а Вам потрібно жити й думати про майбутнє життя…» – написала в листі жінка, яка разом із односельцями перепоховала воїна, загиблого під час вигнання нацистів із її села.

Науковці натрапили на цей лист випадково. Під час опрацювання чергового запиту про пошук потрібно було провести додаткове паралельне дослідження щодо бойового шляху однополчан розшукуваного, чиї долі перетинались у найтрагічніших точках життєвих координат: дата смерті, місце загибелі й поховання. Саме в період такої роботи виявили інформацію про одного з військовослужбовців, який загинув раніше й зовсім на іншій території, ніж воїни, чиї бойові шляхи досліджували тоді музейники. Єдине, що всіх їх об’єднувало, – військова частина 8-й армійський запасний стрілецький полк (далі – азсп), в якому вони перебували певний час.

У кожного воїна була своя історія – трагічна й героїчна водночас, але доля Кирила Харитоновича Дегтярьова, наче крихітна друзка дзеркала, відобразила маленьку частину загальної системи обліку військових утрат – системи, яка не лише рахувала, а й ухвалювала безкомпромісні рішення про те, кого обліковувати загиблим, а кого зниклим безвісти; чиє місце поховання зазначити, а чиє не варто; чиї прізвища викарбувати й пам’ятати, а чиї забути…

Сержант Кирило Харитонович Дегтярьов, 1907 р. н., уродженець с. Бездрик Краснопільського району Сумської області, розпочав свій бойовий шлях у 748-му стрілецькому полку. У яких боях на яких фронтах він брав участь, точно не встановлено, але відомо, що від березня 1943 р. воєнний шлях привів його до 8-го азсп 38-ї армії.

Як свідчать документи, в період контрнаступу радянських військ (1943–1944 рр.) до цієї частини мобілізовувались зі щойно відвойованих населених пунктів практично всі чоловіки, які певний час перебували на тимчасово окупованій ворогом території. Із села Бездрик гітлерівців було вигнано 27 лютого 1943 р. й уже на початку березня його жителів призвав військкомат. Яким чином Кирило Харитонович опинився в 1943 р. в рідному селі, точно не встановлено. Проте подібна ситуація простежується в автобіографіях багатьох воїнів, які в 1941 р. під час наступу німецьких угруповань у глиб української території самотужки виходили з оточення або тікали з ворожого полону й, не маючи змоги дістатися до радянських частин, що відступали, залишалися на вже окупованій ворогом землі, зокрема у своїх рідних населених пунктах.

Після повторної мобілізації декому довелося пройти через штрафні частини й загинути в бою, «спокутувавши» власною кров’ю «провину» життя під владою ворога і позбувшись таким чином тавра штрафника чи зрадника; дехто, пройшовши спецперевірки, продовжив службу в лавах інших підрозділів. Так сталось і з Кирилом Харитоновичем.   

Свій останній бій сержант Кирило Дегтярьов прийняв, перебуваючи в складі військової частини з польовою поштою № 55216 «Г», яка в січні 1944 р. дислокувалася на території с. Зозівка Липовецького району Вінницької області. Невідомо, як саме і в який конкретний день сталася ця подія, але знаємо, що відбулося потім. Жителька села Антоніна Мельничук детально описала все в листі, який, хоч і був написаний російською мовою (адже цензура «не дрімала»), яскраво свідчив про особливе ставлення українців до питання упокоєння полеглих воїнів.

До речі, прізвище Кирила Харитоновича в цьому листі спершу було написано через українське «і» як ДІХТЯРОВ, а потім виправлено. Наводимо текст майже без змін, але українською мовою: «Здрастуйте, Олю Лаврентіївно!

[…] Ви дуже просите описати все детально. Як загинув Ваш чоловік, я не бачила, тому що 24 січня [1944 р.], як розпочалися великі бої, ми всі втекли з дому. Озвірілі німці кинули на нашу ділянку багато сил і прорвалися на кілька кілометрів. Тож ми залишились із нашими військами в тилу. Два місяці прокляті німці стояли в нашому селі й ми не могли дістатися додому.

          Коли ми були ще вдома, у нас на городі під яблунею був викопаний окоп. Та коли повернулись додому, окоп був засипаний. Це стало підозрілим, тому що в селі загиблих було багато. Ми почали відкопувати окоп і дістали з нього Вашого чоловіка – Кирила Харитоновича Дихтярова. Його, найімовірніше, поховали ще наші бійці, адже там, де ховали німці, – зовсім не так.

В окопі під ним [було] покладено солому. Сам він одягнутий у фуфайку й шинель, але босоніж і без шапки. Зверху накритий піджаком і ще однією шинеллю.  Потихеньку ми його дістали з ями. Голова сильно посічена осколками. Сам він уже почав розкладатись, але ми не поцуралися торкатися його. Найголовніше – ми намагалися знайти його документи, щоб надіслати сповіщення додому. Були при ньому червоноармійська книжка, картка про поранення і якийсь лист від товаришів.

Відвезли ми Кирила Харитоновича на цивільне кладовище й там поховали. Домовину оправили добре й насадили квітів.

Дорога Олю, не хвилюйтеся, не плачте, оскільки Ваш чоловік хоча б похований добре. В інших бійців лише кістки знаходять: чи то рука, чи голова, чи нога… За визволення нашого села загинуло багато хоробрих воїнів і командирів. Честь їм і слава. Дорога Ольго Лаврентіївно, я співчуваю Вашому горю, але прошу не турбуватися про свого чоловіка, він лежить спокійно, а Вам потрібно жити й думати про майбутнє життя. До побачення. Тисну Вашу руку».

Цей лист з інформацією про майже точну дату смерті й конкретне місце загибелі та поховання сержанта Кирила Дегтярьова був прикріплений до Анкети про пошук, ініційований його дружиною в 1946 р. До моменту подачі такої заяви родина Кирила Харитоновича ще не отримала офіційного сповіщення про його загибель і відповідно не мала права на фінансову допомогу від держави, на яку могли претендувати родичі воїна, полеглого в бою. Понад те, наприкінці Анкети була написана резолюція військкома: «Облікувати зниклим безвісти в січні 1944 р.». Сповіщення з таким формулюванням і без згадки про місце вічного спочинку воїна було видане в червні 1946 р. Ользі Лаврентіївні.

Чи дізнаються нащадки сержанта Кирила Дегтярьова (Дихтярьова), 1907 р. н., що він поліг у бою за українське с. Зозівка, був похований однополчанами й не облікований вчасно та належним чином своїм командиром (можливо, останній також загинув), а потім перезахоронений за всіма правилами з пошаною добросердечними людьми на Вінниччині й насправді не зникав безвісти?...