«Повернути» ім’я воїна з небуття через 80 років після смерті й установити місце його загибелі чи поховання для нащадків – справа надважка й, на жаль, не завжди успішна. Тому кожний позитивний результат пошуку інформації, навіть за одним зі ста запитів, безцінний.

Нещодавно, готуючи «Звіт пошукової діяльності сектору Документального фонду обліку військових утрат» за майже 20-річний період, ми звернули увагу на лист-подяку запитувачки, яка перед цим отримала від науковців відповідь на своє звернення. Зазвичай більшість тих, кому музейники змогли надати інформацію про долю їхніх рідних, дякують і передають кілька добрих слів на адресу пошуковців. Але цей лист не просто подяка за виконану роботу, а справжнє одкровення, що народилось у боротьбі з безнадією та забуттям.

Його лаконічним рядкам передувало наше багатоденне дослідження, про яке авторка лише здогадувалася: ретельний поаркушний перегляд архівних справ, прискіпливе зіставлення позначок на документах, аналіз усіх знайдених даних…

Значення пошукової роботи неможливо описати, це можна лише відчути.  Оприлюднюємо текст листа з незначними виправленнями:

«Вітаю, шановні співробітники Музею! Влітку […] я зверталась із проханням розшукати могилу діда – Василя Павловича Негоди, оскільки похоронка була втрачена багато років тому. Через місяць, як мені й обіцяли, я отримала відповідь. Завдяки Вам ми тепер знаємо не лише місце загибелі дідуся, а й місце точного поховання з індивідуальною могилою.

У листопаді ми змогли відвідати могилу в Польщі (Макув-Мазовецький). Я із вдячністю надсилаю Вам фотографії й короткий опис подій.

Моя мати Т. В. [без зазначення ПІБ] народилася в першу осінь німецько-радянської війни. Її батько – Василь Негода – був призваний на фронт з перших днів війни і вперше побачив свою донечку під час єдиної короткої відпустки влітку 1942 р. З того часу його дружина Ф. Г. не могла отримати жодної звісточки, тому що опинилась в окупації. На жаль, першою і останньою звісткою стала “похоронка” в листопаді 1944 р. Через кілька років цей документ украли разом із покривалом, у яке він був загорнутий і схований.

Усе життя моя мати і бабуся мріяли побачити могилу рідної людини. Бабуся знала, що вона (могилка) знаходиться десь далеко і їй вже не під силу дістатися до неї. Бабуся вже давно померла, а ми навіть не уявляли, де місце поховання. Проте завжди пам’ятали про дідуся і своїх дітей навчили цього. Я, онучка, вирішила заради мами й своїх синів знайти місце захоронення. Я навіть не здогадувалася, що це буде так легко. Звичайно, я розумію, що це величезна праця людей, відданих своїй роботі, у результаті якої створена ціла система пошуку, збереження й обміну даними. Але для мене це було і спілкування зі співробітниками Музею, і, як результат, лист-відповідь через місяць разом із копією “похоронки” з інформацією про місце захоронення й номер могили.

Ми були вкрай розчулені. Навіть не вірилось, що це можливо! З’ясувалось, що дідусь загинув на території Польщі й похований на кладовищі в м. Макув-Мазовецький. Уже в листопаді я і мій молодший син змогли вклонитися дідусю від усієї нашої великої родини.

На світлинах Ви можете бачити цей цвинтар-парк. Ми були вражені: все доглянуто, травичка підстрижена. Надворі осінь, але все листячко прибране, доріжки чисті, приємно поглянути. Біля багатьох могил – пам’ятні таблички, що означає, що тут були їхні родичі. На цей цвинтар перенесли останки [загиблих] із різних куточків Польщі, зробили повну інвентаризацію. Низький уклін за це Раді охорони пам’яті боротьби і мучеництва Республіки Польща. Так співпало, що ми були на могилі в день 70-річчя загибелі нашого дідуся. Крім того, у ці дні в Польщі проходив Тиждень Пам’яті, а 31 жовтня, перед днем Усіх Святих, поляки вшановують пам’ять усіх померлих і жодна могила не залишається без поминальної лампадки. Вони вважають це справою честі.

 З легким серцем ми повернулися додому. Дякуємо Вам за сумлінну роботу, вона дуже важлива. Низький уклін Вам від дочки солдата – моєї мами, – дітей та онуків. З повагою, онука солдата Лариса В.»

Щиро дякуємо пані Ларисі за теплі слова на адресу пошуковців Музею і за розповідь про ставлення до родинної пам’яті. Недарма відновлення і збереження власного родоводу є характерною рисою українців, справою їхньої честі.