«Якщо можна, розмістіть, будь ласка, розповідь про мого діда Івана Єгоровича Логвина на сайті Музею в рубриці "Людські історії". Можливо, це буде коротка ЛЮДСЬКА ІСТОРІЯ, але вона дуже важлива для нашої родини», – написав у своєму зверненні онук колишнього військовослужбовця Сергій Володимирович Школяренко.

Зазвичай у названій рубриці музейного порталу (https://martyrology.org.ua/) ми розповідаємо про полеглих та зниклих безвісти воїнів Другої світової, чиї імена й долі (загублені чи забуті) відновлені науковцями під час пошукової роботи з матеріалами Документального фонду обліку військових утрат України. Музейники намагаються відстежити бойовий шлях людини, з’ясувати місце її загибелі чи поховання й таким чином повернути прізвище воїна з небуття для його родини та суспільної пам’яті.

Звернення-прохання пана Сергія, на перший погляд, не вписувалось у формат рубрики, адже Іван Єгорович не загинув і не зник безвісти на фронті, дата його смерті й місце поховання добре відомі родичам і не потребують додаткових досліджень… Проте історія життя і служби цього воїна, наче дзеркальний відбиток, повторюється в долях багатьох сучасних військовослужбовців, які боронять українську землю від ворога-нападника. Тож ми вирішили згадати, як це було.

Іван Логвин народився 28 березня 1908 р. Дитинство й молодість пройшли на хуторі Обще Оріхівського району (нині – с. Сонячне, Пологівський район) Запорізької області. На початок німецько-радянської війни чоловіку виповнилося 33 роки – у такому віці людське життя найбільш активне й насичене. Мабуть, у Івана Єгоровича та його дружини Уляни Василівни було багато планів, але…

Від 22 червня 1941 р. життя сім’ї Логвинів, як і їхніх односельців, перестало бути мирним. Ситуація на фронті складалася набагато гірше за передвоєнні прогнози. Гітлерівські війська, попри неабиякий спротив радянських збройних сил та місцевого населення, дуже швидко просувалися в глиб України, захоплюючи дедалі більше населених пунктів.

Керівництво Запоріжжя, як і інших областей УРСР та республік СРСР, зіткнулося з величезною проблемою – необхідності термінової евакуації населення й цінного майна, але такого терміна, як «евакуація», в радянських мобілізаційних планах на випадок війни просто не існувало (до початку воєнного зіткнення), навіть розмови про це розцінювалися як прояв поразницьких настроїв. Мобілізаційний народногосподарський план з’явився лише через тиждень після ворожого вторгнення – 30 червня 1941 р. Водночас сам процес переміщення величезних за обсягом сільськогосподарських ресурсів України, зокрема худоби, та розселення відповідних фахівців на сході тодішнього СРСР, був здійснений у надзвичайно короткі терміни і вважається наймасштабнішим організаційним заходом початкового періоду німецько-радянської війни, виконавцями якого здебільшого були цивільні громадяни.

Ми невипадково згадали тему евакуації, адже Іван Логвин від початку серпня 1941 р. був направлений для виконання наказу щодо евакуації колгоспної сільськогосподарської техніки та худоби в «глибокий тил», на схід колишнього СРСР.

Транспортувати техніку на далеку відстань було набагато простіше, ніж перегнати худобу (корів, овець, коней, волів, свиней). За втрату хоча б однієї голови худоби влада погрожувала судом і навіть розстрілом. Пізніше Іван Єгорович згадував про складнощі проведеної евакуації й зазначав: «…краще б мене мобілізували в серпні 1941 року до Червоної армії». 

Можна лише уявити, скільки надзвичайних сил, мужності й досвіду необхідно було цим людям для виконання такого наказу, адже 17 серпня 1941 р. війська Вермахту вже ступили на територію Запорізької області, а заходи з евакуації розпочалися 20 серпня. Її провели в усіх 28 районах області, які існували в 1941 р., і завершили 6 жовтня 1941 р. Додому Іван Логвин повернутися не зміг, адже 28 жовтня вся Запорізька область була окупована ворогом.

Після вигнання (вересень – жовтень 1943 р.) німецьких загарбників із території Оріхівського району Запорізької області, де мешкала сім’я Івана Єгоровича, він, не встигнувши побачитися з родичами, був мобілізований до Червоної армії – до складу 237-го армійського запасного стрілецького полку, а вже 4 листопада 1944 р. відправлений до 31-го гвардійського стрілецького корпусу. Перебуваючи в одній із військових частин цього угруповання, Іван Логвин був уперше поранений (17 листопада 1943 р.). Де саме й за яких обставин – не встановлено. На жаль, не вдалося з’ясувати й те, в яких боях він зазнав другого тяжкого поранення (21 квітня 1944 р.), про яке пізніше було зазначено в нагородних документах. За станом здоров’я Іванові Єгоровичу надали інвалідність. Проте він залишився в армії і від кінця червня 1944 р. служив у гужотранспортній роті    227-ї Темрюцької стрілецької дивізії (ІІ формування), яка відвойовувала в гітлерівців Кримський півострів, а згодом у складі 2-го Українського фронту брала участь у ліквідації противника на території Румунії, Угорщини та Словаччини.

Він обіймав посади стрільця і їздового, що на перший погляд, не дуже престижно. Звісно, солдат-їздовий не вважався «асом льотчиком» чи «залізним танкістом», йому не присвячували пісень, як «воєнним шоферам» чи «богам війни – артилеристам», проте він мусив мати здібності й досвід бійців усіх цих родів військ, включно з піхотою та розвідкою. Перехід коней на відстань до 50 км за добу, годування й догляд за ними в бойовій обстановці вимагають від провідників (їздових) особливих зусиль. Цього не порівняти з проїздом водія машини, який досить легко подолає той самий шлях. Проте саме коні обженуть автотранспорт, який «застряг» по дорозі через бездоріжжя чи снігопад, і швидше пройдуть болотистою місцевістю. І бійці-піхотинці, й ті ж таки танкісти, льотчики чи артилеристи, чекаючи на хліб, махорку, крупи, листи, зброю тощо, раділи прибуттю й шофера, і їздового.

У нагородному листі Івана Логвина записано:

«Прекрасно дисциплінований та уважний…, у боях показав себе хоробрим і мужнім бійцем. За час роботи в гужотранспортній роті добре піклувався про довірених йому коней та обозне майно. Завдяки цьому, незважаючи на вкрай важкі зимові умови в гірській місцевості Карпат, не мав жодного випадку аварії.

Неодноразово під обстрілом противника доставляв боєприпаси на передній край оборони, чим сприяв бойовим діям дивізії. Понад свої обов’язки їздового і за своєю власною ініціативою Логвин виробляв ремені та взуття для особового складу роти. Гідний урядової нагороди – медаль "За бойові заслуги"».

Наказом командира 227-ї СД № 027/н від 25 травня 1945 р. Іван Логвин був удостоєний більш високої нагороди – медалі «За відвагу», яка вручається за конкретні прояви особистої мужності й героїзму в боях.

Проте на цьому бойовий шлях Івана Єгоровича на завершився. У липні 1945 р. в складі дивізії він прибув на територію Маньчжурії, де тривали бойові дії. Бійці потерпали від місцевих природних умов: клімат різко континентальний, зі спекотним сухим літом. За розповідями Івана, під час переходу через пустелю через відсутність води загинуло багато молодих і бувалих воїнів… На все життя запам’ятав він 19-річного бійця, якого врятував від смерті. Іван – уже «старий» солдат, якому було лише 37, але який мав за плечима досвід двох років війни, – ділився своїм мізерним запасом води з хлопчиною, але головне – постійно підтримував його морально й фізично, іноді не дозволяючи молодому «впасти на пісок». Вони дійшли до колодязя й не загинули…

Лише після капітуляції японської Квантунської армії (2 вересня 1945 р.) війна для Івана Логвина завершилася. Додому, де на нього чекали дружина Уляна Василівна і троє дітей – Лідія, Ганна та Микола, – він повернувся в листопаді 1945 р. Життя тривало, і здавалося, що попереду лише мир, затишок серед рідних та спогади.

Іван Логвин працював і надалі в рідному селі, проте рани не давали спокою… Він помер у віці 45 років – 5 травня 1953 р., – залишивши по собі добру Пам’ять у родині, величезний внесок у Перемогу над ворогом і важливий Урок для українського суспільства: «…не так важливо, яку посаду ти обіймаєш, скільки – яким був твій життєвий шлях і що про тебе згадають».

У роботі використані: сімейні фото і спогади, матеріали фондів та бібліотеки НМІУДСВ МК, науково-популярне видання «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття» (Київ, Наукова думка, 2011).