/

Щодня до Музею війни звертаються запитувачі з проханням про допомогу в пошуку інформації про їхніх родичів чи близьких, долі яких «загубились» у 80-річній давнині. Щораз частіше авторами звернень стають правнуки та праправнуки й дедалі рідше – діти бійців Другої світової. Причиною тут не лише природно-вікові процеси в суспільстві, а й події, що вирують навколо України та всередині неї, учасниками й свідками яких стають усі українці.

Правнучка Павла Рабешка, мобілізованого до Червоної армії одним із районних військкоматів Ровенської (нині – Рівненська) області, знала, що прадідусь загинув на початку німецько-радянської війни. «За розповідями односельчан відомо, що потяг з військовими, в якому знаходився і прадід, був атакований німецькою авіацією, через що багато вагонів згоріли разом із бійцями. Це могло бути в 1941 р. Можливо, він був похований у м. Житомир. Маю надію, що якась інформація про прадіда збереглась…» – написала запитувачка в листі.

Пошуковці Музею досить швидко віднайшли інформацію про Павла Омеляновича, яка всі ці роки зберігалася в архіві військкомату – в Донесенні щодо безповоротних втрат, складеному вже після завершення Другої світової війни – в 1947 р. Але відповіді на запитання, коли загинув воїн і де місце його поховання, в цьому документі не було: «…зарахований зниклим безвісти в липні 1941 р.». Ще більше здивувалися музейники, переглянувши мартиролог «Книга Пам’яті України» по Рівненській області, де значилося, що Павло Омелянович Рабешко, 1911 р. н., мобілізований на фронт у 1944 р., загинув у червні 1944 р. й похований у м. Житомир.

Оскільки станом на червень 1944 р. з території м. Житомир уже пів року як було вигнано гітлерівців, боєць не міг бути похований там як «загиблий під час бою чи авіанальоту». Також знаючи, що в післявоєнному обліку дата «зникнення» (смерті) часто вказувалась умовно й була пов’язана з періодом відвоювання населеного пункту, де проживала родина бійця, або місця поховання полеглого, науковці припустили, що в мартиролозі допущено помилку.

Музейники вирішили провести дослідження, спираючись на «ключові» дані, зазначені запитувачкою: 1941 р.; авіаналіт; м. Житомир. Вдалося знайти документи з інформацією про трагедію, що сталася 2 липня 1941 р. на залізничній станції м. Житомир, а також про військову частину, в якій служив розшукуваний боєць.

Через понад 80 років навряд чи залишилися живими носії спогадів, які могли б оповісти про ті події нинішнім поколінням, але свідчення їхні, на щастя, збереглися. Завдяки цьому запитувачці надали таку інформацію: солдат-стрілець Павло Омелянович Рабешко, 1911 р. н., уродженець Ровенської області, Висоцького району, с. Лютинськ, був мобілізований до Червоної армії Висоцьким РВК 23 червня 1941 р. й направлений до 16-го окремого залізничного батальйону, який входив до складу 25-ї окремої залізничної бригади. Жодного листа до родини воїн не надіслав. Зв’язок урвався, щойно він поїхав на фронт. Дружина бійця Агрипина Панкратівна ініціювала пошук інформації про долю свого чоловіка по завершенні Другої світової війни – в 1947 р.

Однополчанин Павла Омеляновича – Конон Максимович Чудик – свідчив: «Я разом із П. О. Рабешком служив у 16 окр. заліз. батальйоні при ремонті залізниці на ст. Житомир. У цей час 2 липня 1941 р. на ст. Житомир був потужний наліт німецьких літаків, і під час бомбардування 2 липня 1941 р. тов. Рабешко П. О. був убитий».

Науковці віднайшли також складений в 1942 р. список військовослужбовців 16-го окремого залізничного батальйону, які загинули під час тієї трагедії, та інформацію про первинне місце їхнього поховання – «у могилі за залізницею за 100 м від водоймової будівлі ст. Житомир». Відомостей про долю цього поховання в післявоєнний період не знайдено. Проте можна припустити, що в перше десятиріччя після німецько-радянської війни виконуючи загальнодержавну програму благоустрою братських та індивідуальних могил радянських воїнів, його перенесли на один із двох (нині наявних) військових цвинтарів м. Житомир – Вільське військове кладовище № 1 або Смолянське військове кладовище № 2.

Насамкінець зазначимо, що в згаданому списку полеглих військовослужбовців 16-го окремого залізничного батальйону значилися прізвища 24 українських воїнів, але Павла Рабешка серед них не було… Нині важко пояснити причини такого неякісного обліку військових утрат періоду 1941–1945 рр., проте найголовніше – музейники й надалі повертають імена загиблих бійців із небуття для збереження пам’яті про них у родинах і суспільстві.

(Ілюстрації з фонду Музею та інтернет-видання «Житомирщина історична»)