/

Останнім часом дедалі більше громадян України виявляє неабиякий інтерес до свого коріння, життя й долі рідних, предків, яких спіткали трагічні події ХХ ст. В Україні немає такої родини, якої не торкнулася б Друга світова війна, тож її ми сприймаємо одночасно і як трагедію всього народу, і як рахунок особистих утрат. До Музею і надалі надходять запити з проханням установити долю чи розшукати місце поховання когось із рідних, адже розуміння того, що близька людина загинула на війні заради життя своїх нащадків, не просто допомагає багатьом сучасникам долати власні проблеми, а й невидимо єднає покоління.

«Мені 72 роки… Прошу Вас допомогти мені роздобути хоч яку-небудь інформацію про мого брата – Івана Івановича Івченка. Наші батьки так і пішли з життя, не отримавши ніякого повідомлення про його смерть… Боюсь, що і я не встигну виконати своїх обов’язків: знайти могилу брата, привезти жменю рідної землі і покласти квіти…» – з такими словами звернувся до Музею Олексій Івченко.

У результаті науково-документального пошуку науковці Музею встановили, що Іван Іванович був мобілізований Білопільським РВК Сумської області восени 1943 р., воював у складі 1023-го стрілецького полку 307-ї стрілецької дивізії 13-ї армії, а згодом 48-ї армії Центрального (Білоруського) фронту. 10 серпня 1944 р. зазнавши поранення, лікувався в шпиталі. Затим повернувся на службу в 465-й окремий розвідбатальйон. На жаль, життя молодого солдата було коротким.

Серед документів Білопільського РВК Сумської області знайдено матеріали стосовно Івана Івченка, зокрема лист командира 465-го окремого розвідувального батальйону від 1 липня 1946 р., в якому повідомлено, що боєць помер від хвороби в лікарні м. Самбір Львівської області, в якому й похований. Та, на жаль, точніше місце поховання червоноармійця Івана Івченка, не вказувалося. Батько померлого все життя писав запити з надією встановити місце упокоєння сина, та, на жаль, так нічого й не дізнався.

Після тривалого пошуку музейники встановили, що Іван Івченко помер під час операції, і 6 квітня 1946 р. був похоронений у могилі № 42 кладовища на північно-західній околиці м. Самбір (нині – Львівська область).

Цей приклад іще раз нагадує, що історична пам’ять про війну будувалася лише на загальнодержавних комуністичних принципах, а доля мільйонів загиблих чи померлих була статистикою. Саме тому «переможці» – керманичі СРСР – не поспішали надавати повну інформацію про своїх військовослужбовців, тоді як у Франції, Канаді, Великій Британії, США та інших країнах завжди пишалися участю всіх співвітчизників у війні з нацизмом і ставилися до кожного комбатанта з глибокою повагою.

На щастя, в добу своєї державної незалежності Україна усвідомила, що найцінніше – це людина й пам’ять про неї.