Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів між СРСР і Польщею. 9 вересня 1944 р. УРСР та Польський комітет національного визволення уклали угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Фактично ж затверджене угодою мирне переселення перетворилося на репресії, конфіскацію майна та всебічне обмеження прав і свобод людини. Офіційно процес тривав від 15 жовтня 1944 р. до 20 листопада 1946 р. За цей період було виселено 482 652 українців (122 622 родини). 159 011 осіб із цієї кількості перемістили у східні області УРСР, 323 641 особу – в західні регіони.

Ця історія – про тяжку долю відомої лемківської родини Бурок, яку в 1945 р. змусили назавжди покинути рідний дім. Одним із представників роду був повітовий хірург із м. Любартів Євстахій (Остап) Бурка – директор шпиталю, який «у 1941 році організував по широких землях України комітети, самоуправу, рятував людей від смерті, переконувався, як багато треба любови і розуміння, щоб рятувати зруйноване». На жаль, любов до України, її культури та історії стала причиною загибелі мецената. За свідченнями нащадків, 20 серпня 1943 р. Остап зробив свою останню операцію. Після неї лікаря було вбито просто на подвір’ї медичного закладу.

За два роки потому двоюрідний брат Євстахія – Денис Бурка – був змушений зібрати найнеобхідніші речі й разом із великою родиною поїхати в невідомість. Батько, брати, вагітна дружина, двоє дітей – усі вони пройшли через депортацію, але зберегли найцінніше – життя. Родина оселилася в м. Заліщики на Тернопільщині. Діти здобули освіту, згодом створили власні сім’ї, у Дениса Петровича з’явились онуки, та ніхто навіть не здогадувався про таємниці, які зберігав колишній кавалерист Війська Польського.

У 1978 р. в сім’ї Бурок народився хлопчик. Допитливий та непосидючий, Андрій любив проводити час із дідом, цікавився родинними історіями, а ще знайшов закопаний багнет Маузера. Як виявилося, належав він саме Денисові Бурці. Лише за кілька днів до смерті голова великої родини розповів онукові свою історію – і про боротьбу за Україну в складі військ УПА, і про своє тогочасне псевдо, і про сховану зброю. Як виявилося, під час депортації воїн боявся, що сім’ю знищать, тому і провіз пістолет Вальтера та багнет серед речей. За його словами, «не знав, куди нас везуть. Якщо сім’ю чекають муки, то краще сам…». Сховок із пістолетом так і не був знайдений.

Уже в дорослому житті той самий онук обрав зовсім не військову професію – фінансова освіта, престижна робота за фахом, – але все його життя змінили талант, творчі здібності й любов до реконструкції історичних подій. Андрій Яремій – художник з костюмів у кіновиробництві та дійсний член Української кіноакадемії. Його роботи можна побачити в таких проєктах, як «Від Данила до Вітовта», «Королі репу», «33-й», «Безславні кріпаки». За фільм «Погані дороги» Андрій був номінований на премію «Золота Дзиґа» в розділі «Кращий дизайн костюмів».

Широкомасштабне вторгнення спонукало художника змінити олівці й фактури на гранатомет – у ніч на 26 лютого 2022 р. Андрій був зарахований до 205-го окремого батальйону територіальної оборони. Брав участь в обороні м. Київ, згодом став до зброї в боях за м. Бахмут. Під час відбиття ворожого штурму на командно-спостережному пункті зазнав поранення, пройшов шпиталь і реабілітацію, але повернувся в стрій. Від 2023 р. Андрій Яремій («Ярема») – сержант 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Онук воїна УПА вчинив так, як підказувало серце, і найбільше мріє про Перемогу, повернення до улюбленого кіно й таке звичне: «Приготувалися! Камера! Почали!»