/

Минуло 79 років після закінчення Другої світової війни, але її події і досі раз по раз тривожать нащадків воїнів – учасників тих баталій. Україна веде нині найбільшу з тих часів у Європі війну, обороняючись від російського агресора. Далеке минуле здається вже менш актуальним, бо маємо нових, сучасних ветеранів. Але до Музею і надалі звертаються люди, які згадують події 80-річної давності й намагаються віднайти рідних, зниклих у вирі 1940-х рр, прагнуть дізнатися про їхнє місце поховання, вшанувати пам’ять. У кожного розшукуваного воїна своя історія: хтось потрапив у полон, хтось загинув, а хтось зник безвісти.

Серед отриманих нами запитів був один, на перший погляд дуже простий, у якому родич просив знайти місце поховання, вказуючи при цьому майже всю інформацію про свого пращура, навіть місце та обставини його смерті. Повідомив, що після війни дружині бійця надійшла «похоронка», яка, на жаль, була втрачена. Для багатьох сімей документ про загибель є важливим елементом пам’яті про воїна, життя якого закінчилося на фронті або в полоні. Та не з кожного сповіщення можна дізнатися про місце поховання – а часто це головна інформація для родичів. Так було й із цим запитом.

Історія пошуку за цим зверненням – чергове підтвердження важливості, навіть для далеких нащадків, відновлення втраченого духовного зв’язку з людьми, які є частинкою їхнього роду.

Робота із запитом чи будь-яка пошукова історія починається з аналізу інформації, яку зазначає запитувач в анкеті. Прізвище Григорія Мусійовича було не дуже поширене – Чуряк, – що й полегшило пошук. У пункті «Мені про його долю відоме таке…» запитувач зазначив коротко: «Потрапив у полон і був розстріляний під час втечі, як розповідали односельці. Була похоронка, але в ній записано, що зник безвісти».

Наступний крок – перегляд інформації в мартирологу «Книга Пам’яті України. Київська область», де зазначено прізвища тисяч загиблих бійців Другої світової війни. Запис про Григорія Мусійовича там справді був, але занадто «неінформативний» – одне слово: «загинув».

Пошуковці почали працювати з матеріалами Баришівського військкомату, яким у 1941 р. був мобілізований на фронт Григорій Чуряк. Інформація про нього мала б міститися в Алфавітній книзі обліку загиблих цієї установи або в журналі реєстрації сповіщень, виданих родичам загиблих. Проте, на жаль, ці матеріали в Музей не передали, а серед «похоронок», які зберігаються в музейному фонді, документа про долю бійця не виявилося.

Здавалося, що вся документація, яка може бути в наших фондах, перевірена й можливості пошуку вичерпані. Залишалося повідомити запитувача про невтішний результат. Але музейники були наполегливі.

Зрештою серед архівних документів, які представлено у вільному доступі в Інтернеті, ми знайшли електронні копії документів, пов’язаних із розшукуваним воїном.

На картці військовополоненого шталагу № 326 були зазначені прізвище, ім’я воїна, місце його народження та військкомат призову, які цілком збігалися з даними Григорія Чуряка. Відмінним було лише по батькові: замість «Мусійович» значилось «Михайлович». Знайдений документ потребував додаткової перевірки. Тут у пригоді стала відома від запитувача інформація про дружину Григорія Мусійовича, яку звали Марія. Це ім’я допомогло ідентифікувати бранця й довести, що знайдений документ стосується саме пращура запитувача, адже в картці військовополоненого було зазначено, що ім’я його дружини – Марія Чуряк. Крім того, запитувач указав, що прадід народився у 1890-х рр., що також збіглося із записаним у картці 1899 р. н.

У тому самому документі містилася й головна розшукувана нами інформація – про місце поховання загиблого. Після додаткових зіставлень і аналізу знайдених відомостей про місце поховання нарешті стало відомо, що Григорій Чуряк похований у братській могилі на вул. Зеннерштрасе м. Шлос-Гольте-Штукенброк в адміністративному окрузі Гютерсло в землі Північний Райн-Вестфалія на території сучасної Німеччини.

Черговий пошук завершився успіхом. Разом із копіями документів та інформацією про місце захоронення до родинного архіву повертається загублена пам’ять про пращура.

Рівень цивілізованості нації визначається її ставленням до своїх предків та пошаною до пам’яті про минуле, а кількість запитів, які попри сучасну війну, надходять до Національного музею історії України у Другій світовій війні, виразно засвідчує, що пам’ять про давно загиблих близьких небайдужа нащадкам.