«Усе життя було відомо, що він … зник безвісти. Колись, за часів СРСР, його доньки намагались розшукати бодай якісь відомості про його долю, але марно. Потім шукав його онук, але теж ніякої інформації з архівів не надали. Нещодавно ми знайшли документ, і це є єдиною зачіпкою, яка дає надію.

Обидві доньки загиблого ще живі, але поки нічого не з’ясовано, я їм нічого не кажу, щоб не тривожити», – такими словами розпочинався запит щодо пошуку інформації про прадіда запитувачки Олександра Бохона.

Це звернення вкотре переконало співробітників Музею в  необхідності відновлення та виявлення бодай незначних відомостей про учасників Другої світової війни й загалом в актуальності пошукової роботи. Зменшення кількості запитів на пошук інформації про військовослужбовців 1939–1945 рр., яке сталось упродовж останніх двох років, не вплинуло на зміст звернень і їхню вагомість для окремої родини та суспільства загалом. Адже для кожного воїна будь-якого часу війна завершується лише тоді, коли він повертається з неї додому – «зі щитом або на щиті». Трагедією сотень тисяч родин стало незаслужене тавро «зник безвісти», накладене на мільйони воїнів, які воювали, захищали, визволяли….

Ярлик «зниклий безвісти» отримав Олександр Бохон, уродженець с. Соколець Миньковецького району Кам’янець-Подільської області (нині – с. Сокілець Кам’янець-Подільського району, Хмельницька область), який у довоєнний період був призваний із запасу місцевим військкоматом, а в червні 1941 р. вже воював. До кінця війни родина не отримала ані листа від нього, ані «похоронки» від командира військової частини. Дружина і дві доньки сподівалися, що Олександр Микитович скоро повернеться – якщо сьогодні не прийшов, то прийде обов’язково завтра… Минали місяці й роки. Дружина Олександра Бохона Марфа Федорівна, як і багато її односельців, звернулася до районного військкомату з проханням надати бодай якісь відомості про чоловіка, якого забрала війна і, який не повернувся з війни.

Таких запитів по всій області були тисячі, а по Україні – сотні тисяч. Співробітники військкоматів добре знали, що від початку й до кінця війни облік людських утрат був погано організований військовим керівництвом колишнього Радянського Союзу. Понад те, облікові документи могли бути знищені під час кровавих боїв початку німецько-радянської війни, коли в оточення потрапляли цілі дивізії, навіть армії. Також, під час наступальних боїв 1943–1944 рр., коли на кількість утрат і відсутність зброї в новоприбулих воїнів не звертали уваги, облік полеглих, мобілізованих із тимчасово окупованих територій, взагалі міг не вестися. До того ж документацію про військові утрати складали люди з різним рівнем освіти, грамотності й не завжди розбірливим почерком. Документи були написані з неймовірною кількістю помилок у прізвищах, іменах, назвах населених пунктів, районів тощо. Увесь цей обсяг надважливих матеріалів лежав під грифом «таємно» в різних військово-адміністративних закладах із різними умовами зберігання. Не вдаючись до детального опису системи обліку військових утрат, підкреслимо, що пошук інформації про зниклого безвісти в роки німецько-радянської війни можна прирівняти до «пошуку голки в копиці сіна».

Оцифрування архівних документів, яке розпочалося по всьому світу кілька десятиліть тому і триває донині, допомогло не тільки ознайомитися з інформаційними матеріалами різних часів, а й виявити, порівняти, відновити відомості про конкретних людей, зокрема воїнів Другої світової війни. Саме завдяки оприлюдненню архівних матеріалів 1941–1945 рр. правнучка Олександра Бохона побачила в мережі Інтернет Донесення про безповоротні втрати Миньковецького РВК, в якому було зазначено, що її прадід зник безвісти в липні 1944 р., а зв’язок із ним перервався під час перебування в м. Таллінн (Естонія). Саме цей запис і став зачіпкою, яка могла дати надію на повернення з небуття рідної людини.

Пошуковці Музею провели свій ретельний пошук, який не тільки виявив невідповідність багатьох записів у знайденому запитувачкою Донесенні та довів недостовірність зазначеної в ньому інформації про О. Бохона, а й відтворив справжню ситуацію 1941 р., в яку потрапили Олександр Микитович вкупі з 20-ма однополчанами, які «зникли» всі разом на 83 роки...

У червні 1941 р. Олександр Микитович служив у складі 182-го запасного стрілецького полку 18-ї армії Південного фронту. Військова частина дислокувалася на території тогочасного обласного центру – м. Кам’янець-Подільський. Полк складався переважно з уродженців саме Кам’янець-Подільської області. 30 червня 1941 р. німецькі льотчики провели потужне бомбардування міста, зокрема території, де перебувала запасна частина. Усіх загиблих бійців поховали на міському цвинтарі, що був у районі, відомому як «Руські Фільварки», й іменувався «Руським».

Прізвища полеглих були записані в Донесенні про безповоротні втрати військової частини, яке вже 26 серпня 1941 р. відправили до Відділу обліку персональних утрат на фронтах Головного управління формування й комплектування військ Червоної армії. Згідно з проставленим штампом цього відділу, картки, які виписували на загиблих воїнів із метою обліку та інформування рідних, були складені вже 20 вересня 1941 р. Але через певні обставини більшість сімей не дізналася про долю своїх бійців, загиблих того дня.

Із метою відновлення справедливості й увічнення імен полеглих 30 червня 1941 р. воїнів 182-го запасного стрілецького полку 18-ї армії Південного фронту, уродженців тодішньої Кам’янець-Подільської області, назвемо кожного з них поіменно:

СЕМЕНОВ Омелян Степанович, БАБЧУК Василь Андрійович, ЗБОРОВСЬКИЙ Іван Володимирович, ЛУВІШ Сендер Лейбович, МАЗУР Іван Павлович, МАКОВСЬКИЙ Антон Никифорович, СТАШЕШИК Антон Григорович, БОХОН Олександр Микитович, ХАРКОВИЙ Василь Семенович, КОНОПЕЛЬНИЙ Петро Антонович, ЛИЛЕЙЧУК Йосип Степанович, ШЛАПАК Захар Федорович, КОЛОДІЙ Василь Гаврилович, СЛОБОДЯН Василь Іванович, ШАХМАТОВ Микола Васильович, БАБІЙ Яків Олександрович, ВЕНГЕР Сава Петрович, КОРМАН Мендель Гершкович, ГАВРУК Петро Васильович, МЕЛЬНИК Василь Петрович, ХАЄЦЬКИЙ Петро Дмитрович (уродженець Вінницької області).

         На жаль, пошуковці Музею не можуть підтвердити чи спростувати інформацію про наявність сьогодні названого військового братського поховання, оскільки списки воїнів, упокоєних на Руському кладовищі м. Кам’янець-Подільський, до меморіального комплексу на зберігання не передавалися. Проте відомо, що донині в м. Кам’янець-Подільський за адресою: пр. Грушевського, 74 існує цвинтар із найменуванням «Руський», який у 1976 р. був закритий.

Навіть якщо час зруйнував поховання періоду Другої світової війни і згадування історії минулих боїв та їх учасників нині не в пріоритеті, Музей війни залишається на варті збереження пам’яті про кожного військовослужбовця, який захищав чи визволяв землю України. Нехай воїни, чиї долі відновлені, а прізвища повернуті з небуття, спочивають у спокої та з миром. Їхня війна завершена, а імена увічнені!