/

Ці слова видатного німецького письменника-гуманіста ХХ ст. пасують до характеристики діяльності будь-якого табору для радянських військовополонених, створеного нацистами на окупованих територіях у роки Другої світової війни. Нещодавно до музею надійшов лист із досить незвичним запитом: «Просимо Вас надати копію документів з “Книги призваних до лав армії” на Видайка Федора Йосиповича, який народився 1898 р. та загинув у липні 1944 р., для того щоб його прізвище було зазначене на пам’ятнику загиблим воїнам-односельцям у с. Кожухівка Теплицького району Вінницької області». Відчувалося, що автор запиту мало обізнаний із документами воєнного часу, але дуже хоче дізнатися про долю свого родича й увічнити його пам’ять.

Пошук інформації про розшукуваного був результативним. Удалося встановити, що на сайті об’єднаної електронної бази загиблих воїнів www.obd-memorial.ru розміщена картка військовополоненого шталагу 355 – Федора Ведайка, 1901 р. н., уродженця Вінницької області, який загинув 6 квітня 1942 р.

Шталаг 355 – нацистський табір для військовополонених рядового і сержантського складу під час Другої світової війни. Спершу він діяв у окупованій нацистами Україні, потім був переміщений до Німеччини. Табір створили в січні 1942 р. в м. Проскурів (нині м. Хмельницький), і цю адресу він мав до листопада 1943 р.

Шталаг 355 був розташований у східному передмісті Проскурова в районі Ракове, на території колишніх військових казарм. По периметру він був обнесений колючим дротом і розбитий на квадрати, між якими залишався простір для проїзду возів. Штрафний ізолятор відмежовано від загальної зони табору двома рядами колючого дроту, його охороняла окрема команда.

Одне з відділень табору було поблизу залізничної станції с. Гречани, тому іноді в літературі зустрічається назва табір для військовополонених ”Шталаг-355” Проскурів/Ракове, Гречани. Інше відділення облаштовано було на вул. Кам’янецькій, на території колишнього військкомату, де під табір відвели одноповерхову цегляну будівлю та побудовані бранцями бараки.

У Раковому полонених розміщували відповідно до національності. У таборі підтримувався суворий режим, за спробу втечі в’язнів розстрілювали. Із полонених добровольців була створена поліція, яка забезпечувала внутрішній режим табору. Харчування було дуже обмеженим.

За спогадами молодшого лейтенанта Дмитра Небольсина, який пройшов через цей шталаг, «на території табору все залишалося як до війни: добротні казарми, акуратні алеї, доріжки, майданчики з турніками і брусами, підвісні умивальники, розраховані на разовий прийом десятків людей — не було тільки трави, вона зникла, її до самих корінців і навіть з корінням вирвали і з’їли полонені, оголивши, утрамбовану тисячами ніг, землю. День в таборі здавався роком, думки весь час були зайняті очікуванням змін і їжі».

Полонені отримували 300 г сурогатного хліба, з якого сипалася тирса, та дві тарілки супу на добу. Цей суп їжею можна було назвати умовно. Баланда готувалася з немитих овочів, зібраних на сусідньому полі, що призвело до епідемії дизентерії, яка забрала життя багатьох військовополонених. Крім того, через антисанітарні умови (не було ні вбиральнь, ні води), величезну кількість вошей, у таборі з лютого 1942 по лютий 1943 р. лютував епідемічний висипний тиф.

У грудні 1943 р. усіх військовополонених шталагу 355 відправили до Німеччини. Від січня до березня 1944 р. табір був у містечку Дюрен, земля Північний Рейн – Вестфалія, потім переведений до с. Ербке в Нижній Саксонії. У червні 1944 р. шталаг 355 перестав існувати.

Під час німецько-радянської війни у Раковому померло понад 65 тис. в’язнів. Нині на місці, де був табір для військовополонених, споруджено монумент жертвам нацизму. Серед похованих тут бранців покоїться прах і нашого героя – Федора Йосиповича Видайка. Він став одним із 65 тис. в’язнів, кого сім’я так і не дочекалася з війни. Лише через 77 років нащадки зможуть поїхати на могилу і вклонитися праху свого загиблого родича.