/

З чого складається людське життя? З роботи, дозвілля, планів на майбутнє. Живеш і не завжди задумуєшся над тим, що чекає на тебе завтра. Проте можуть настати події, які перекреслять усі твої задуми. Так сталося з людьми напередодні Другої світової війни. Український народ, який не розв’язував війни, не хотів воювати, був утягнутий у світове протистояння і зазнав багато втрат, горя і поневірянь.

Нещодавно до музею завітав Дмитро Сергійович Кушпіль. Він повідомив, що звернутися до Меморіалу йому порадили знайомі, яким музейні працівники допомогли в пошуках родича. «Може, ви і мого прадіда допоможете знайти?» – поцікавився чоловік. У прадіда запитувача рідкісне прізвище «Каракоха», яке не могло загубитись у численних переліках загиблих і зниклих безвісти воїнів.

У родині залишилася інформація про те, що Василь Петрович Каракоха, 1910 р. н., уродженець с. Терешки Сквирського району Київської області, був призваний до лав армії на початку німецько-радянської війни. Начебто зі спогадів очевидців, родина дізналася, що розшукуваний потрапив у полон під Уманню в 1941 р., але офіційного підтвердження цього факту не було.

Спочатку в науковців сумнівів у правдивості цієї інформації не виникло, адже добре відомо, що у серпні 1941 р. в так званому «Уманському котлі» в полон потрапило, за різними джерелами, від 65 до 110 тис. радянських військовослужбовців. Військовополонених розмістили в таборі, створеному на території кар’єру біля м. Умань, який отримав неофіційну назву «Уманська яма». Тому планували розпочати пошуки саме звідси.

Проте під час проведення музейниками пошуку відомостей про долю Василя Каракохи серед документів, переданих Сквирським РВК Київської області, було знайдено сповіщення про загибель розшукуваного, згідно з яким В. Каракоха зник безвісти 14 січня 1944 р. в районі с. Дзенгуловка (насправді с. Дзензелівка) Маньківського району Київської (нині Черкаської) області.

На той час В. Каракоха – рядовий 797-го стрілецького полку 232-ї стрілецької дивізії 40-ї армії 1-го Українського фронту. «Похоронка» була адресована його дружині – Марії Іванівні. Продовжуючи науково-документальний пошук у загальнодоступній електронній базі даних загиблих воїнів, науковці музею натрапили на документ, у якому знайшли інформацію про те, що вже не Василь Петрович Каракоха, а Василь Петрович Раракоха, уродженець с. Терешки Київської області, потрапив до полону 10 січня 1944 р. під Уманню.

Доля занесла чоловіка до табору для військовополонених Б’єрнельва (Північна Норвегія). Василь Петрович перебував у полоні в шталазі ІІ В, де помер 24 червня 1944 р. і похований на кладовищі для військовополонених. Полярне коло перетинає Норвегію на вершині гори Сальтф’єль. Ця територія являє собою пустелю, більшу частину року заковану в лід та сніг. І саме тут, на висоті майже 700 метрів над рівнем моря, розташувався табір для військовополонених Б’єрнельва, куди нацисти тисячами звозили радянських бранців.

Оскільки Радянський Союз не підписав Женевської конвенції 1929 р., яка визначала статус військовополонених, ув’язнені червоноармійці опинилися в умовах набагато гірших, ніж бранці інших країн, учасниць Другої світової війни, долями яких опікувалися власні держави, а також Міжнародний Червоний Хрест та інші організації. За задумом нацистів, радянські в’язні мали прокласти залізницю через усю північну Норвегію до м. Кіркінеса, розташованого поблизу радянсько-норвезького кордону.

Нині через гірський перевал пролягає головна шляхова артерія Норвегії – траса європейського значення Е6. Ця дорога була побудована завдяки рабській праці бранців табору Б’єрнельва. Перетнувши арктичне коло, можна помітити знак, на якому вказано, що неподалік установлено пам’ятник часів Другої світової війни. Посеред снігової пустелі над білим курганом височить обеліск із зіркою. Це і є пам’ятник жертвам табору Б’єрнельва.

У 1951 р. норвезький уряд провів операцію «Асфальт», під час якої норвежці організували масове перепоховання розкиданих по всій країні останків радянських військовополонених на одне загальне військове кладовище. Місцем поховання був обраний острів Тьйотта в районі Хельгеланда. Острів Тьйотта став місцем для створення військового меморіалу не випадково. Річ у тім, що на острові вже була могила, у якій поховано останки 2500 осіб.

У 1944 р. британські льотчики помилково розбомбили корабель під назвою «Ригель», у трюмах якого перебувало 2248 радянських військовополонених, а також сербські і норвезькі бранці. Корабель перевозив робітників із числа військовополонених із півдня на північ, виконував ці рейси регулярно і знаходився під німецьким командуванням. Унаслідок бомбардування вижило лише 250 осіб.

Так на острові Тьйотта був створений меморіал, в братських могилах якого, оточені норвезькими фіордами, покриті зеленою травою, покояться воїни. На території меморіалу височить 7-метровий обеліск, на якому викарбувані слова вдячності і вічної пам’яті загиблим в’язням. Поруч із братським кладовищем радянських воїнів установлено пам’ятник жертвам кораблетрощі 1944 р. Після довгих поневірянь і мук, які довелося витерпіти військовополоненим, останки солдатів нарешті знайшли своє останнє пристанище. На території братського кладовища рівними рядами викладені таблички. На деяких написані імена, проте більшість табличок із написами «Невідомий солдат».

Із 13 770 радянських жертв, полеглих у Норвегії в роки Другої світової війни, нині встановлено імена лише 2 700 осіб. На братському кладовищі на острові Тьйотта із загальної кількості 7 551 похованого ідентифіковано лише 826 воїнів. Сподіваємося, що на цьому кладовищі є напис: «Раракоха Василь Петрович…». Адже у базі даних «Військові меморіали» реєстру військових поховань Норвегії наш розшукуваний указаний похованим у регіоні Нурланд, саме там, де і розташований острів Тьйотта.

Ми пишемо історії не про війну, а про людину на війні, яка пройшла крізь всі тортури полону і повертається до нащадків, адже вона сильніша за війну…