За скупими рядками запиту до музею: «Прошу надати інформацію про долю мого дядька…» – історія короткого життя лейтенанта Олександра Степановича Кишінька з Черкащини, одного з тих, хто не дожив, не долюбив, не побачив щирих і теплих усмішок свої дітей. Призваний на фронт на початку німецько-радянської війни Шполянським РВК, він, напевно, набував військового фаху в училищі, бо в листі батькам від 15 травня 1943 р. писав: «Доки ще в бойових діях участі не брав, тільки готуюся до майбутнього бою, щоб покласти край гітлеризму в усьому світі».

Лейтенант Олександр Кишінько, командир роти, учасник бойових дій у складі 226-го гвардійського стрілецького полку 74-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії, яка 20 липня 1944 р. перейшла кордон із Польщею.

У липні–серпні 1944 р. з’єднання армії під час Люблінсько-Брестської операції форсували річку Західний Буг та визволяли від гітлерівців м. Люблін. Попереду було форсування Вісли на південь від Варшави і жорстокі бої на Мангушевському плацдармі. Намагаючись скинути радянські війська в річку та ліквідувати плацдарм, створений на правому березі Вісли, ворог перейшов у контрнаступ. Найбільшої напруги протистояння сягнуло 6 та 7 серпня 1944 р., коли нацисти задіяли значні піхотні та танкові резерви і потужну авіацію.

У смузі оборонного рубежу військ 8-ї гв. армії противник кинув у наступ танки та самохідно-артилерійські установки, полки піхоти, яким удалося вклинитися в оборону частин армії. Увівши в бій протитанковий резерв 8-ї гв. армії, війська зуміли відбити танкову атаку противника й змусити ворога перейти до оборони. Під час запеклого протистояння лейтенант Олександр Кишінько зазнав поранення і 6 серпня 1944 р. помер від ран у шпиталі 42-го окремого медико-санітарного батальйону 39-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка розташовувалася поруч із 74-ю гвардійською стрілецькою дивізією.

Відповідно до наказу НКО СРСР від 4 лютого 1944 р. № 023н були внесені деякі уточнення та спрощення в правила поховання загиблих. Зокрема, винесення поранених і вбитих із поля бою та їх поховання стало обов’язковою процедурою. Неодмінною умовою було надання медичної допомоги та погребіння всіх без винятку загиблих військовослужбовців, незважаючи на підпорядкованість іншій військовій частині чи іншому роду військ. Проте у Книзі обліку померлих 42-го окремого медико-санітарного батальйону, де зафіксовано факт смерті лейтенанта Кишінька, місце поховання померлого не зазначено. У результаті проведеного пошуку вдалося встановити, що в цей проміжок часу, а точніше 4 серпня 1944 р., в шпиталі 42-го санітарного батальйону помер від ран червоноармієць Григорій Савелійович Цуркан, а 7 серпня – червоноармієць Карпо Пилипович Поляков. Згідно з донесенням № 60404 про безповоротні втрати 39-ї гв. стрілецької дивізії від 04.09.1944 р. червоноармійці Г.С. Цуркан та К.П. Поляков були поховані в с. Вільчковіце Дольнє Козеницького повіту Келецького воєводства Польщі.

Установлені факти дали підстави припустити, що первинним місцем поховання Олександра Степановича Кишінька, померлого від ран 6 серпня 1944 р. в тій же медичній установі, стало також с. Вільчковіце Дольнє. Після війни відбулося перепоховання загиблих воїнів із багатьох населених пунктів Келецького воєводства у братські могили, розміщені на військовому кладовищі на вул.

Костюшка у м. Гавролін нинішнього Мазовецького воєводства Польщі.

На цьому цвинтарі поховано 10 296 радянських військовослужбовців і військовополонених, серед яких 3 тис. невідомих бійців. Біля встановленого монумента –156 братських могил із прізвищами загиблих воїнів. Серед полеглих є прізвище Олексія Кіщенкова, який загинув 6 серпня 1944 р. і був похований у с. Вільчковіце. Зважаючи на те, що в документах воєнного часу допущено багато фактичних та граматичних помилок у заповненні персональних даних військовослужбовців, можна припустити, що Олексій Кіщенков і є нашим загиблим земляком – Олександром Степановичем Кишіньком.

У цій історії останнє слово за Національним комітетом Товариства Червоного Хреста України, куди порадили звернутися родичам загиблого, щоб уточнити інформацію про перепоховання із с. Вільчковіце Дольнє.

Друга світова війна – це обірвані ниті родоводів, розбите щастя, розірвані сім’ї, пошматовані душі. Мільйони загиблих, які не «грали» в жорстокі політичні ігри, не розв’язували цього світового протистояння, поклали свої життя, щоб припинити бійню планетарного масштабу.

Життя Олександра обірвалося у 21 рік, він передчасно відійшов у небуття, не встигши обзавестися власною родиною. Та пам’ять про нього зберігає племінниця Надія Іванівна Кишінько. Сподіваємося, що завдяки пошуковій роботі встановлено ще одну долю загиблого воїна, віднайдено ще одне поховання.