/

Пройшла війна, гітлерівців вигнали з теренів нашої країни. Внесок України в перемогу над нацизмом був величезний. Війська 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів на 60 % складалися з українців. Найбільші за масштабом переможні бої Червоної армії відбулися на території Правобережної України. Учасником саме цих подій був Григорій Сергійович Кобізький. До музею в пошуках документів про долю та місце поховання свого прадіда звернувся полтавчанин Олександр Олександрович Кобізький.

Інформації про розшукуваного було мало. Григорій Кобізький, 1909 р. н., уродженець с. Рашівка Гадяцького району Полтавської області, з війни не повернувся. Вдома його чекала дружина – Уляна Устимівна…

Серед матеріалів про загиблих воїнів Гадяцького РВК Полтавської області документів про долю військовослужбовця не було. Проте ми відшукали сповіщення про загибель червоноармійця Григорія Сергійовича Кобіцького, який загинув 10 серпня 1944 р. і був похований на острові р. Вісла Люблінського повіту в Польщі. В Алфавітній книзі безповоротних втрат Гадяцького РВК виявили запис, згідно з яким сповіщення про загибель червоноармійця 658-го стрілецького полку Кобіцького Григорія Сергійовича було вручене дружині Уляні Устимівні 18 вересня 1944 р.

Пошук продовжили на загальнодоступних сайтах, знайшли інформацію про рядового 258-го стрілецького полку 218-ї стрілецької дивізії Григорія Сергійовича Кобіцька. Ми розуміли, що прізвище військовослужбовця не просте. Проте не припускали, що варіантів написання прізвища буде аж стільки: Кобізький, Кобіцький, Кобіцько тощо. Однак рік і місце народження, дата смерті, персональні відомості дружини в усіх знайдених військовиків співпадали. Логічний висновок напрошувався сам – це одна й та сама людина.

Розповісти про долю військовослужбовця можна лише відштовхнувшись від історії його малої батьківщини, де народився, жив, призивався до армії, воював, де загинув і був похований.

На полтавську землю наступ гітлерівських військ розпочався в серпні 1941 р. Вже 13 жовтня нацистські війська повністю окупували область.

У лютому 1943 р. розпочалися бої з визволення Полтавщини від нацистів. 18 лютого війська Воронезького фронту розпочали Полтавсько-Сумську наступальну операцію. Вже наприкінці лютого бойові дії велися на території Гадяцького, Зінківського, Опішнянського, Котелевського, Чутівського та Карлівського районів. Проте наступ радянських військ було припинено ворогом, який знову окупував територію області.

Коли почалася німецько-радянська війна, радянському керівництву не вдалося відмобілізувати чоловіків до Червоної армії. Отже, під час наступу в серпні 1943 р. на Правобережній Україні було багато чоловіків призивного віку. Масова мобілізація 3,5 млн здорових і придатних до військової служби громадян поповнила радянські війська.

Імовірніше, саме після визволення від гітлерівців рідного с. Рашівка 16 вересня 1943 р. був мобілізований Гадяцьким РВК до армії і Григорій Сергійович Кобізький. Воював у складі 258-го стрілецького полку 218-ї стрілецької дивізії.

Бойовий підрозділ брав участь у масштабних і доленосних наступальних операціях: Житомирсько-Бердичівській, Проскурівсько-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській. Під час останньої операції 218-та стрілецька дивізія, переслідуючи противника, з ходу форсувала р. Західний Буг і втупила на територію Польщі. За короткий час було визволено від гітлерівців десятки населених пунктів Люблінського воєводства.

29 липня 1944 р. військовий підрозділ вийшов на східний берег р. Вісла в районі населених пунктів Басоня й Валовіце. Саме тут р. Віслу розділяв на два русла безіменний острів, на якому закріпився ворог. Проти ночі 7 серпня 1944 р. частинам дивізії вдалося захопити плацдарм на ньому. Групу, що вела бої з розширення позицій на острові, очолив сам командир дивізії. Необхідно було не лише утриматись, а й продовжувати наступ.

10 серпня 1944 р. в жорстокому протистоянні на острові загинув рядовий Григорій Сергійович Кобізький. Спочатку військовика поховали в с. Валовіце, згодом відбулося перепоховання в м. Замостя того самого Люблінського воєводства.

Закінчилася велика війна, що принесла людям і родині Кобізьких великих поневірянь. Із почуття морального обов’язку перед загиблим пращуром – Григорієм Сергійовичем Кобізьким, звернувся до музею його правнук. Пам’ять – найвірніший посланець із минулого в сьогодення й із сьогодення в майбуття…