/

Питання, що стосуються доль військовополонених, – одні з найскладніших як для науково-дослідницької роботи музею, так і для самостійного пошуку людьми інформації про своїх загиблих родичів.

Під час дослідження персональної інформації військовополонених – уродженців України, загиблих у шталазі ХІІF, який у 1941–1944 рр. називався спочатку Большен-Форбах, потім – Йоганніс-Баннберг, науковці музею відтворили типову історію радянського бранця.

Унаслідок трагічного початку німецько-радянської війни велика кількість військовослужбовців СРСР опинилась у полоні. Точної кількості військовополонених не встановлено досі. Їх чисельність варіюється в межах від 4,5 до 6,2 млн осіб. Більшість полонених загинули від голоду, поганих умов утримання, непосильної праці, а також стали жертвами розстрілів.

Суб’єктивним фактором, що сприяв жорстокому поводженню гітлерівців із радянськими бранцями, стало трактування урядом СРСР своїх співгромадян як карних злочинців. Згідно з наказом Ставки ВГК № 270 від 16 серпня 1941 р., воїни, які потрапляли в оточення або полон, оголошувалися дезертирами, «ворогами народу».

Військовики попадали до ворожого полону в прифронтовій зоні, поблизу передової смуги. Потім гітлерівці спрямовували їх переважно пішими маршами до прийомних пунктів. Ніщо не могло зупинити масову загибель військових бранців від ран, голоду й холоду.

Наступні випробування починалися з прибуттям до дулагів, тимчасових транзитних пересильних таборів, які переміщувалися за лінією фронту. Тут відбувалася фільтрація командного й рядового складу, а також страти командирів єврейського походження та політпрацівників. Із дулагів бранців направляли до постійно діючих таборів: командирів – до офлагів, сержантський та рядовий склад – до шталагів.

Так, Гнат Миколайович Мартинюк із с. Грабове Ковельського району Волинської області, 1910 р. н., який був призваний до армії у травні 1941 р., потрапив до полону на початку німецько-радянської війни – 27 червня 1941 р. в м. Шауляй. Це литовське місто було захоплене гітлерівцями 26 червня. У результаті вищезазначених переміщень військовик опинився в шталазі ХІІF (Большен-Форбах, Йоганніс-Баннберг), який був розташований у м. Бан-Сен-Жан у Лотарингії, на території окупованої Франції.

Усі полонені табору працювали на різних роботах: на фортифікаційних спорудах лінії Мажино (збирали колючий дріт, витягували залізні стовпи, зривали залізничну колію тощо); більш сильних використовували на заводах і шахтах, які бранцями вважалися спуском у пекло. Полонені залюбки працювали на фермах – там годували.

Уже в кінці 1941 р. табір було переповнено, військовополонені голодували. Живої травинки на території не залишилося. Бранці вишкрябували землю нігтями або патичками у пошуках корінців. Тут щодня гинули сотні людей через голод, виснажливу роботу, хвороби, відсутність медичної допомоги. Траншеї для мерців рили одна за одною – 5 м на 6 м. Трупи клали рядами, присипаючи вапном і хлоркою, закидали землею з іншої траншеї. Могильник був розташований безпосередньо поруч із табором, у полі завдовжки 100 м і завширшки 50 м. Там було 206 траншей.

Майже рік протримався в цих нелюдських умовах Гнат Мартинюк. Помер 8 серпня 1942 р. у шталазі ХІІF (Большен-Форбах, Йоганніс-Баннберг).

Після закінчення Другої світової війни військовослужбовець не значився серед загиблих, померлих від ран та зниклих безвісти. Мати, яка тривалий час розшукувала сина, звертаючись до різних інстанцій, мала документально підтвердити призов або службу в армії сина під час війни. Жінці вдалося знайти свідків його призову до армії. Саме ці свідчення стали головним аргументом участі Г.М. Мартинюка у війні. Лише 8 лютого 1958 р. Марія Анастасіївна отримала сповіщення про те, що її син зник безвісти.

Найбільще військове протистояння ХХ ст. вирізнялося жахливим ставленням головних протидіючих сторін (Німеччини та СРСР) до військовополонених. Вони стали жертвами двох диктатур.

Науковці музею дослідили персональні дані 538-ми в’язнів шталагу ХІІF (Большен-Форбах, Йоганніс-Баннберг), розміщеному в м. Бан-Сен-Жан під час Другої світової війни. Серед облікованих військовополонених за матеріалами Документального фонду музею та Книгами Пам’яті України значаться всього 26 осіб. Більшість із них – «зниклі безвісти» або «загиблі», решта обліковані «загиблими в німецькому полоні».

Вивчення доль військовополонених – це наша данина їхній пам’яті, одна з небагатьох можливостей повернути жертвам хоча б частину їхньої гідності…