/

Вони народилися в різні часи, які були однаково карколомні. Старший – у 1918 р., коли вперше у XX ст. було проголошено незалежність України  (УНР) і саму державу офіційно визнано на міжнародному рівні. Саме в той рік УНР затвердила українську мову як державну, запровадила в обіг власну грошову одиницю, ухвалила рішення про перехід на літочислення за григоріанським стилем тощо.

А молодший з’явився в 1990 р. – коли 3 млн жителів України взялися за руки й утворили живий ланцюг, що простягнувся від м. Львів до м. Київ і далі до м. Донецьк, об’єднавши символічно всі українські землі від заходу до сходу. У той рік, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що стало важливим кроком на шляху до незалежності нашої країни.

Можливо, ці обставини певним чином вплинули на свідомість, характер і сенс життя двох Іванів – Івана Аникейовича Залужного та Івана Вікторовича Гутника-Залужного, діда й онука.

У 20 років почав військову службу на Далекому Сході дід Іван, пройшовши складний шлях, на якому були бої проти армії Японії – союзника нацистської Німеччини в період Другої світової війни. Його неодноразово нагороджували за хоробрість і зразкове виконання обов’язків, але в 1965 р. у званні підполковника він закінчив службу в армії, залишившись воїном у душі.

Онук Іван не збирався йти по життю військовим шляхом, хоча дідусь був для нього беззаперечним авторитетом, на якого хотілося бути схожим. Молодший навіть дещо змінив власне прізвище, додавши до батьківського «Гутник» ще й дідусеве «Залужний».  Проте доля поставила перед ним вибір:  або залишитися цивільним під час нападу ворога, або стати до оборони зі зброєю в руках. Він обрав друге, підтримавши військові традиції своєї родини й продовжуючи шлях воїна.  

У квітні 2014 р. Іван-молодший пішов на військову службу до Національної гвардії України, а через три місяці за власним бажанням був направлений безпосередньо в зону бойових дій – у район м. Амвросіївка на Донеччині.

Уночі 10 серпня 2014 р. молодший лейтенант Іван Гутник-Залужний стояв на спостережному посту, в  так званому секреті. Помітивши в тепловізор озброєну диверсійно-розвідувальну групу з 10 осіб, яка просувалася до блокпоста, Іван вступив у бій з ворогом. Бойовики спробували знешкодити його й почали стріляти по зоні секрету. Іван отримав важкі поранення, проте не полишив бойового поста й відкрив вогонь у відповідь. Зрозумівши, що їх викрили, вороги вимушені були відступити. Іван урятував свій підрозділ – життя 48 побратимів, проте його самого медики вберегти не змогли… Дві кулі, що пройшли повз пластини бронежилета, зачепили життєво важливі органи й зупинили серце бійця.

Заступник командира взводу старший сержант Віктор Богомаз сказав під час прощання з Іваном: «Він був одним із наймолодших, лише 23 роки хлопцеві, але його поважали як людину і командира. Ціною власного життя  врятував своїх бойових товаришів, бо інакше не міг, хотів бути гідним дідуся-ветерана, на якого завжди рівнявся і мріяв стати схожим у всьому…».

На церемонії поховання молодого офіцера виступив його 96-річний дідусь зі словами: «Я хочу, щоб почули мій голос ветерани Великої Вітчизняної війни в Росії. Мої друзі, мої побратими – нас уже мало залишилось, але якщо ви мене почуєте, то зверніться нарешті до Путіна! Що ти робиш?! Чого тобі мало? … Ми ж ділилися хлібом, ми цигарку курили одну на двадцятьох, ми один одного захищали в окопах! А тепер, завдяки Путіну, дорогі ветерани, росіяни посилають ваших онуків убивати наших онуків!? Мого онука вбили…».

Старий ветеран не змирився й продовжив шлях свого онука, знов ставши до бою, але вже на інформаційному фронті. До останніх своїх днів Іван Залужний зближував українців зі сходу й заходу, намагався примирити їхні серця, а ворогу протистояв нещадним і чесним словом. У 2017 р. Іван Залужний та стрілець УПА Степан Петраш стали обличчями Дня пам’яті і примирення. Мета була одна – довести, що перемога над нацизмом є спільною для всіх частин України, що вона об’єднує, а не розділяє українців.

31 жовтня 2021 р., за чотири місяці до початку широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну, 103-річний ветеран Іван Аникійович Залужний пішов із життя.

Шляхи двох Іванів добігли свого кінця. Один – довгий, другий – короткий. Мабуть, у певні часи їхні долі-дороги йшли то одна за одною, то паралельно, іноді розходячись, а потім знов сходячись в один широкий шлях. Головне, що вони були спрямовані в одному напрямі – до захисту мирного життя й боротьби за свободу. Тому прізвища двох наших Іванів не поринуть у небуття, а залишаться в пам’яті  українців. Посмертно Івану Залужному присудили звання Почесного громадянина Запорізької області. Івану Гутнику-Залужному присвоєне військове звання «лейтенант», його нагороджено орденом «За мужність» III ст. Також вул. Червоної Кінноти в м. Запоріжжя перейменовано на вул. Івана Гутника-Залужного.

Смерть не владна над Пам’яттю народу.