Молодий та сильний, проте досвідчений і сміливий, він завжди думав і дбав насамперед про інших. Ці слова не раз звучали на вечорі пам’яті майора Вадима Зеленюка в Музеї. Загибель воїна в серпні 2022 р. стала важким ударом не лише для родини, а й для численних друзів та побратимів.

Вадим народився на Хмельниччині, але його доросле життя було пов’язане з м. Київ. Спортом майбутній Герой захоплювався змалку, активно займатися ним почав зі школи. Спочатку обрав дзюдо, згодом – самбо. Його наполегливість і постійна робота над собою дали результат: із дзюдо став кандидатом у майстри, із самбо – майстром спорту. На Вадимовому рахунку багато перемог і досягнень, зокрема бронзова медаль юніорського чемпіонату України із дзюдо 2006 р., а в 2013 р. хлопець уже став бронзовим призером першості світу з бойового самбо та чемпіоном Європи з універсального бою.

Тренери очікували, що юнак обере професійний спорт, але він вирішив стати військовим. Після закінчення в 2010 р. факультету внутрішніх військ Київського національного університету внутрішніх справ лейтенант Зеленюк розпочав військову кар’єру й дослужився до майора елітного спецпідрозділу «Омега», був інструктором зі спорту І категорії групи неолімпійських видів спорту спортивної команди Клубу Національної гвардії України.

Після початку війни на сході у 2014 р. – не раз виконував службово-бойові завдання в зоні АТО/ООС. Від 24 лютого 2022 р., у найскладніші для українців дні, його спецзагін у Київській області розвідував цілі й коригував артилерійський вогонь по ворогу. Побратими зазначали, що Вадим завжди намагався рухатись одним із перших. Його група виявляла маршрути й спостережні пости окупантів. Проводячи одну з таких спецоперацій, вдалося зафіксувати й передати артилерії ЗСУ точні координати скупчення (близько 24 одиниць) броньованої техніки. У результаті дій групи, до якої входив Вадим, росіян відтиснули на 12 км до с. Бузова (Бучанський район Київської області). Причому окупанти так і не помітили групу українського підрозділу!

Після визволення Київщини Вадим Зеленюк виконував бойові завдання на ізюмському напрямі. Саме там він надав домедичну допомогу двом військовослужбовцям, а одного пораненого під постійним обстрілом тягнув на собі майже 5 км – і зрештою таки врятував йому життя. Згодом були бої за м. Сєверодонецьк.

Від липня спецпризначенець входив до складу групи застосування протитанкових ракетних комплексів «Стугна». Майже щодня проводив розвідку місцевості в «сірій зоні» на донецькому напрямі, вибираючи зручні позиції для роботи комплексу. 22 серпня група отримала завдання відбити штурмові дії ворога й закріпитись на визначених рубежах. Із допомогою двох розрахунків ПТРК NLAW Вадим знищив дві ворожі БМП разом з екіпажами. Коли залишки російської піхоти зайшли на позицію, гвардієць одним із перших висунувся назустріч численним силам противника і вступив у бій. Прикриваючи один одного, військовослужбовці рухалися далі й далі, знищували живу силу противника. Просуваючись назустріч смерті, Вадим разом із побратимами крок за кроком відвойовував захоплену землю. Під час пересування майор Зеленюк, відводячи вогонь на себе, зазнав вогнепального поранення, однак не переставав наступати й вести вогонь. Але поранення виявилося смертельним і цей бій – останнім. 22 серпня воїн загинув. За мужність і героїзм, проявлені під час виконання бойових завдань, 6 жовтня 2022 р. йому присвоєно звання Героя України.

Рідні Вадима передали його речі до колекції Національного музею історії України у Другій світовій війні, і тепер Герой України стане також героєм музейних виставкових проєктів. Утім, це не перші предмети родини, що зберігаються в Меморіальному комплексі. Як кажуть найближчі люди воїна, захищати свою Батьківщину – це було закладено в нього на генетичному рівні, адже обидва Вадимові прадіди по маминій лінії, чиї сповіщення про загибель зберігаються в Документальному фонді, полягли в 1944 р., б’ючись за Україну.

Артем Білик та Яків Кокошко, уродженці Красилівського (нині – Хмельницький) району Хмельницької області, були мобілізовані після вигнання з Хмельниччини військ Вермахту в березні 1944 р. Обидва мали схожий бойовий шлях: служили рядовими, стрільцями 229-го стрілецького полку 8-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту. Обидва загинули в травні 1944 р. на Івано-Франківщині. Артем Платонович – 15 травня, похований у смт Печеніжин Коломийського району. Доля іншого прадіда дещо схожа з історією онука, адже Яків Іванович помер 20 травня також від поранення, якого зазнав незадовго перед тим, 12 травня. Місце останнього спочинку – с. Балинці Снятинського (нині – Коломийський) району. І якщо подивитися на фото, то можна побачити схожі риси обличчя у Вадима та Якова Івановича.

І прадіди, й правнук полягли, захищаючи рідних. Таких сімейних історій із кожним днем більше, адже боротьба українського народу за свою незалежність і територіальну цілісність триває вже сотні років. Десятки тисяч захисників віддають найцінніше – життя, залишаючи за собою історії, які назавжди з нами.