/

Отримуючи черговий запит, ми ніби стаємо свідками родинних сповідей. Кожна з цих історій є особливою.

На початку року до нас звернувся Сергій Школяренко й поділився з нами перипетіями свого пошуку та власною родинною історією. Його дідусь по татовій лінії, Іван Михайлович Школяренко, народився 2 вересня 1909 р. у с.Вирівка Конотопського району Сумській області, до війни працював учителем у с. Василівське Оріхівського (нині Преображенської об’єднаної територіальної громади Пологівського) району Запорізької області. У серпні 1941 р. був мобілізований до Червоної армії. Удома Іван Михайлович залишив дружину та двох малолітніх дітей. Його син Володимир запам’ятав останні слова, адресовані батькові, на все життя: «Тату, не сумуй, ти на війні будеш недовго, ти швидко повернешся додому». Але не судилося…

Іван Школяренко пройшов із боями територіями України, Білорусії, воював у Європі. Зокрема, в складі 37-ї танкової бригади 2-го гвардійського механізованого корпусу 46-ї армії 3-го Українського фронту в березні – квітні 1945 р. брав участь у визволенні м. Відень (Австрія). Перемога у Віденській операції мала важливе стратегічне значення для радянських військ, тому в ці бої були кинуті великі сили, бої були запеклі. У штурмі столиці Австрії брав участь і гвардії молодший лейтенант Іван Школяренко, командир танка. Для нього цей бій виявився останнім. 4 квітня 1945 р. разом з усіма членами екіпажу він загинув поблизу м. Відень. Був похований у населеному пункті Голлерн (земля Бургенланд) поблизу церкви.

Дружина отримала сповіщення про загибель чоловіка 8 травня 1945 р., в переддень Перемоги. І це було ще болючіше для сім’ї, адже Іван пройшов майже всю війну. Багато років потому дружина й сини хотіли дізнатися про місце останнього притулку рідної людини. Але це було складно зробити через помилку в назві населеного пункту, де був похований вояк. Вказаного у сповіщенні села не існувало на карті Європи.

Розшукував місце поховання батька спочатку молодший син Анатолій, якому це так і не вдалося. Він зумів лише отримати довідку із Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про загибель батька. Цю справу – передав своєму племіннику, Сергієві Володимировичу. Його тривалі багаторічні пошуки та вивчення теми увінчалися успіхом.

Під час перегляду документального фільму про вигнання нацистів із Австрії він побачив Героя України генерала Луку Сушка, який навесні 1945 р., будучи ще капітаном, у складі 6-ї гвардійської танкової армії воював за цю країну. Знайомство з генералом Лукою Сушком стало вирішальним у пошуку, він допомагав, наче рідна людина.

У 2003 р. вдалося знайти не лише місце поховання Івана Школяренка, а й свідка останнього бою екіпажу танка – Людвіґа Разера.

Попри відмови посольства надати візу для поїздки на могилу діда, онук не полишав спроб віддати шану загиблому. За підтримки небайдужих людей у 2006 р. Сергій Школяренко таки полетів до Австрії. Спочатку він зустрівся зі свідком останнього бою, який розповів про той квітневий день. На час тих подій Людвіґові Разеру було 12–13 років. Разом із місцевими хлопцями він бачив, як через с. Голлерн ішла радянська танкова колона в напрямі м. Відень. Попереду колони з відривом 300–400 м їхав танк, по якому вистрелили з даху будинку на краю села. Він зупинився й почав горіти, не припиняючи бою – башта повернулася в бік ворога, і танк зробив кілька пострілів, після чого члени екіпажу намагалися врятуватися з охопленої вогнем машини, але були розстріляні гітлерівцями. Танкістів поховали в селі з південного боку церкви. Серед них був і Іван Школяренко. У 1947 р. відбулося перепоховання загиблих у братській могилі в м. Гайнбург (земля Нижня Австрія), за адресою Гофмайстерштрасе, 12. Оскільки документи Івана Школяренка вціліли, його персональні дані було викарбувано на обеліску.

Під час відвідин братської могили Сергій Володимирович за українською традицією висипав на неї пригорщу рідної землі, запалив свічки й помолився за загиблих воїнів. А також поклав троянди, які зрізав у своєму саду австрієць Людвіґ Разер. Могила на той момент була в напівзруйнованому стані. Після звернення Сергія Володимировича до Посольства України в Республіці Австрія обеліск братського поховання відремонтували.

Від імені своєї бабусі Тетяни, тата й дядька Сергій Володимирович віддав шану Іванові Школяренку та його побратимам. Родина отримала відповідь на запитання про місце останнього притулку рідної людини, яке роками ятрило душі дружини та дітей загиблого. Історія багаторічного сімейного пошуку завершилася успішно.