Ми намагаємося реконструювати долі конкретних людей, які стали жертвами нацистського режиму. Це важливо тому, що після їх смерті майже не залишилося слідів і до нашого часу в багатьох сім’ях нічого не знають про долі своїх родичів. Продовжуючи роботу з установлення осіб загиблих військовополонених із України в м. Бремен, ми шукаємо їхніх нащадків.

Відповідно до німецької «Службової інструкції для коменданта постійного табору полонених нижчих чинів» (1939 р.) військовослужбовців противника необхідно було реєструвати в шталагах і офлагах після прибуття до Німецької імперії. Усіх прибулих нумерували за порядком їх надходження, видаючи індивідуальні номери на жетонах. Ці жетони включали відомості про табір і відповідний реєстраційний номер. Жетони полонені мали постійно носити на шиї на шнурку. Обов’язковим доповненням до жетону полоненого була особова карточка № 1, яка одночасно заводилася табірною адміністрацією, з фотографією та/або відбитком пальця, в якій окрім персональних даних відзначалися переведення в інші табори, покарання, терміни перебування в лазаретах, відправлення до робочих команд, а також смерть в’язня. Цей документ супроводжував ув’язненого впродовж усього перебування в полоні. У разі смерті останнього, перфорований жетон розбивався на дві частини, одну частину залишали на трупі (згідно з інструкціями, військовополонених мали ховати), а іншу з особовою карткою №1, документом про смерть відправляли до Довідкової служби Вермахту.

Саме такі частини жетонів військовополонених, знайшли під час археологічних розкопок у м. Бремен. Табірний № 7603 вдалося розшифрувати й ідентифікувати, він належав військовополоненому з України – Селику/Зелику Сергієві Івановичу, 1921 р. н.

В особовій картці військовополоненого його прізвище відтворене з німецького написання як Селик, вдалося також прочитати назву населеного пункту звідки родом воїн – с. Чирське (Переяслав-Хмельницького району Київської області). Нам із досвіду відомо, що як у радянських, так і в німецьких документах воєнного часу допущено велику кількість фактичних і граматичних помилок у заповненні персональних відомостей військовиків. Особливо це стосується транслітерації прізвищ, назв населених пунктів, районів тощо. Тому відразу звернулися до Книги Пам’яті Київської області, де по с. Чирське Переяслав-Хмельницького району значилися загиблими односельчани лише з прізвищем Зелик. У джерельному фонді Київської області було знайдено сповіщення на Зелика Сергія 1921 р. н., адресоване батькові – Зелику Іванові Миколайовичу.

Ми вважаємо, що Сергій Зелик до Червоної армії був призваний напередодні війни. Бо наразі відомо, що батьки встигли отримати від хлопця кілька листів. Потрапив до полону 2 липня 1941 р. в м. Краслава в Латвії. Місто було окуповано гітлерівцями 5 липня 1941 р. Дев’ять місяців двадцятирічний хлопець витримав у полоні, помер 21 квітня 1942 р. Родина сповіщення про загибель Сергія не отримала, мабуть через те, що прізвище хлопця в облікових документах зазначили неправильно.

Науковцями було з’ясовано, що в Музеї зберігається й сповіщення про загибель старшого брата Сергія – Григорія Зелика, 1918 р. н. Військовослужбовців як братів ідентифіковано за батьком – Іваном Миколайовичем Зеликом, який мешкав в с. Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького району Київської області. Обидва брати були обліковані зниклими безвісти в червні 1944 р.

Музейним співробітникам за допомогою Гайшинської сільської ради (нині – Бориспільський район Київської області) вдалося знайти племінників загиблого військовика. Поспілкувавшись з Ольгою Григорівною Кушаленко, 1949 р. н., племінницею Сергія Зелика, ми дізналися історію цієї сім’ї. Зі слів своєї матері жінка знала, що в родині Івана та Варвари Зеликів було четверо дітей, старші сини Григорій та Сергій, молодші діти – брат Микола та сестра Галина. Передчасно пішов з життя батько, мати померла через те, що під час гітлерівської окупації їй відмовили в наданні медичної допомоги, старші брати не повернулися з війни, а молодші діти залишилися сиротами і зазнавали голоду й холоду. Сестра Галина, якій на початок війни виповнилося 12 років, плекала надію на те, що брати повернуться з війни, збудують хату й заживуть вони усі разом родиною. Свій сум за рідними та мрії про щастя Галина Іванівна вкладала у візерунки на рушниках, які й досі зберігаються в сім’ї.

Через 77 років після закінчення Другої світової війни нащадки загиблого Сергія Зелика дізналися про його трагічну долю. Ми намагаємося виявити й оприлюднити якнайбільше імен жертв нацизму, в тому числі й для того, щоб їхню пам’ять могли вшанувати родичи. Тільки любов до найрідніших, до батьків, до рідної землі наповнює наші дії глибоким змістом!