/

…Без відпочинку, без зміни, незважаючи на власний час, усі сили віддавала допомозі пораненим…

Займаючись відтворенням родоводу, до науковців Музею звернулася Олена Сергіївна Дем’ян, яка розповіла про життєвий шлях своєї матері Марії Макарівни та, на прохання музейних співробітників, передала до фондової колекції родинні реліквії. Мати пішла з життя у поважному віці в 2010 р., багато чого побачивши і переживши за свій вік. Однак найбільшим потрясінням, яке випало на її долю, була війна.

Народилася Марія 22 січня 1923 р. у м. Малині Житомирської області в багатодітній заможній родині, де зростали четверо доньок та два сини: Ніна, 1915 р.н., Володимир, 1917 р.н., Любов, 1919 р.н., Ганна, 1921 р.н., та Марія. Наймолодший брат Михайло помер у десять років.

Діти дорослішали, йшли своїми шляхами по життю. Володимир став військовим, закінчив танкове училище, був учасником радянсько-фінляндської війни, нагороджений орденом Червоної Зірки. Троє старших дівчат вивчилися, працювали, були одружені й мали дітей. Марія закінчувала школу.

З початком німецько-радянської війни старший брат Володимир і чоловік сестри Люби – на фронті. Батьки і сестри з дітьми намагалися евакуюватися з Малина в глиб країни. Виїхали разом кілька родин, під Куп’янськом Харківської області потрапили під бомбардування й розгубили один одного. Коли в липні 1942 р. Марія з Любою дісталися до Сталінграда (нині Волгоград), місто ще було мирним. Марія одразу пішла до військкомату проситися на фронт, але за віком її не взяли. Дівчину призначили сандружинницею й направили до штабу місцевої протиповітряної оборони. Усі дівчата-сандружинниці жили у казармах, місцеві жительки мали можливість зрідка ходити додому, помитися та переодягнутися. Нікуди не ходила лише Марія, одягнена в літню сукню та парусинові черевики. 23 серпня почалося страшне бомбардування міста. У пам’яті – дим, вогонь, бомби, що падали з ревом, і дівчата-сандружинниці, які бігали з ношами від шпиталю до пристані, рятуючи поранених бійців. Коли вже не можна було зносити їх по сходах, бо почалася пожежа, поранених скидали з вікон на простирадла, які тримали дівчата. А бомбардування все продовжувалося, навкруги все палало, навіть Волга, куди з розбитого нафтосховища вилилася нафта. Це було справжнє пекло. Скільки це тривало – ніхто не розумів, день перетворився на ніч, а ніч на день. Було лише одне бажання – врятувати якомога більше бійців. Потім виносили поранених із розбитого ешелону, і знову до Волги, для того, щоб переправити через річку. Коли дівчата дісталися до штабу, сукня Марії перетворилася на ганчір’я, а ноги – на криваві «обрубки», бо черевики були відсутні. Дівчата попадали й заснули від страшної втоми, а потім ледь вибралися з будівлі, що стала осідати від влучення бомби. Як опинилася на лівому березі ріки, контужена з опіками на обличчі, у шпиталі на станції Палласівка, Марія не пам’ятала. І знову ходила до військкомату, просилася на фронт. Коли призвали, у запасному полку не поспішали обмундировувати. Ночами вже замерзала вода, проте дівчина залишалася в тому ж ганчір’ї й босоніж. Лише опинившись у 42-му окремому медико-санітарному батальйоні 39-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії, Марія відчула себе у великій дружній родині. У складі батальйону пройшла шлях від Сталінграда до Берліна, брала участь у визволенні Лівобережної та Правобережної України, Білорусії, Польщі, а війну закінчила в самому Берліні. Серед 14 тис. воїнів дивізії, які були відзначені в роки війни, була й дівчина з Житомирщини – Марія Макарівна Дем’ян. А оцінка її самовідданої праці викладена в нагородних листах: «Червоноармієць Марія Дем’ян за період роботи санітаркою з обслуговування групи легкопоранених показала зразок свідомого ставлення до роботи. Без відпочинку, без зміни, незважаючи на власний час, усі сили віддавала допомозі пораненим. Особисто слідкувала за чистотою в перев’язочній, забезпечувала службове приміщення водою, чистим перев’язочним матеріалом, стерильним інструментом. Перев’язала понад 700 поранених і особисто наклала 125 шин. У свій вільний час бесідою, теплим словом намагалася полегшити біль і стан поранених…». «Марія Дем’ян, працюючи санітаркою операційно-перев’язочного взводу, вирізняється винятковою працелюбністю… Незважаючи на тяжкі умови праці, які пов’язані з великими переходами вдень і вночі, Марія завжди в роботі віддає всю свою енергію справі повернення поранених у стрій. За її безпосередньою участю було обслуговано близько 400 поранених…»

За війну Марію Макарівну Дем’ян нагородили орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда» та «За бойові заслуги». Демобілізувавшись у 1945 р., повернулася на Батьківщину, отримала вищу освіту, працювала за фахом у рідному Малині. Таке звичайне життя непересічної людини.. Не сягнувши вершин людських можливостей, неможливо стати людиною й особистістю. Далеко не кожна особа реалізує себе в короткому часовому відтинку, іменованому людським життям…