/

…Без відпочинку, без зміни, незважаючи на власний час, усі сили віддавала допомозі пораненим…

Промайнуло 75 років від 22 червня 1941 р. – початку німецько-радянського протистояння. У наші дні згадування того недільного дня викликає в одних – біль, в інших – настороженість, а у більшості населення країни – «шанобливу» байдужість.

Згадаймо конкретних воїнів, чиї долі перервалися датою 22 червня 1941 р. Документів про цих людей збереглося дуже мало й датовані вони здебільшого післявоєнним часом, тому що війна, на яку очікували й до якої готувалися громадяни тогочасної країни, розпочалася все одно несподівано.

Шалений і нестримний наступ ворога не лише вбивав людей фізично, а й стирав їхні імена із суспільної пам’яті, тому що якісний та своєчасний облік безповоротних втрат у військових частинах був майже зірваний: неможливо було ні з’ясувати, ні підтвердити інформацію про долю бійця – немає свідків його загибелі, немає донесення про його долю, немає самої людини… Майже на всіх бійців, які першими зустрілися з ворожою навалою, документи про загибель були виписані в післявоєнних роки. Через десятки років прізвища тих перших захисників рідної землі почали повертатися з Небуття.

Червоноармієць Едвард Іванович Лебедевич, 1915 р. н,. був призваний до Червоної армії за два місяці до початку війни. Служив шофером у складі 411-го будівельного батальйону. 22 червня 1941 р. ворожа авіація скинула величезну кількість бомб на цю військову частину, що дислокувалася в с. Любитов Ковельського району Волинської області. Під час авіанальоту Е. Лебедевич загинув. Однополчани поховали його на сільському кладовищі, але сповістити про це родичів не встигли.

Одразу після війни мати бійця почала надсилати анкети-запити про встановлення долі сина. Цей пошук тривав аж до кінця 1959 р. Лише через 18 років після смерті Едварда його батькам повідомили, що син похований у с. Любитов. Проте в сучасних списках цього військового поховання значаться лише воїни, які загинули в 1944 р. Прізвища Е.Л. Лебедевича немає, як і всіх тих, хто загинув у той перший день війни – 22 червня 1941 р.

Старший сержант Данило Максимович Удод, 1912 р. н., авіамеханік 23-го винищувального авіаційного полку 15-ї авіаційної дивізії 2-го винищувального корпусу, того недільного літнього дня перебував безпосередньо на аеродромі м. Буськ Львівської області. Під час ворожого бомбардування радянських літаків Данило Удод був важко поранений і помер від ран. Його також встигли поховати на кладовищі біля аеродрому. Відомості про воїнів, загиблих у перший день війни, були внесені в донесення  безповоротних утрат військової частини за 1 липня 1941 р. Поки цей документ перенаправлявся до вищих інстанціях, минув місяць. Сповіщення про загибель воїнів почали виписувати лише з 30 липня 1941 р. Інформацію про Данила Удода мали надіслати до Житомирського РВК, яким він призивався до Червоної армії, адже адреси найближчих родичів не було. Однак зробити це вже було неможливо, тому що 9 липня 1941 р. м. Житомир було окуповано ворогом…

Так і не дійшла інформація про долю старшого сержанта Д.М. Удода до рідних. Після війни його шукала сестра, яка мешкала на той час далеко від Житомира – у Донецькій області. У вересні 1950 р. єдиній родичці Данила Удода повідомили, що її брат помер від ран 22 червня 1941 р. і був похований у м. Буськ. На меморіальній плиті цього братського поховання прізвище Данила Максимовича викарбуване, але з помилкою. Замість «ст. серж. Удод Д.М.» записаний – «ст. серж. Удот Д.М.». Мабуть, немає вже родичів, які могли б наполягати на виправленні цієї прикрої неточності…

Ці дві невеличкі історії яскраво демонструють трагедію десятків і сотень воїнів, загиблих у перший день німецько-радянської війни, а також невимовний біль тих, хто десятки років чекав на їхнє повернення. Запити про встановлення долі та місця упокою учасників Другої світової війни, які й досі щодня надходять до Музею, вкотре підтверджують бажання нащадків колишніх воїнів зберегти пам’ять про рідних як в сім’ї, так і в країни.