/

До музею з проханням допомогти у розшуку документів про долю бабусі й рідного дядька, загиблих у роки Другої світової війни, звернувся киянин Олег Вікторович Орлов.

На початку німецько-радянської війни родина Рибинських: мати – Марія Миколаївна, син – Віктор, заміжня донька – Олександра Іванівна із сином Олегом – мешкала в центрі Києва. Вони, як і більшість мешканців столиці України, опинилися в епіцентрі воєнних подій. Цілі колективи установ, підприємств, вишів працювали у повному складі на будівництві оборонних споруд навколо міста. Люди спали по 3–4 години на добу тут же в лісі, у нашвидкуруч споруджених куренях. Ворожа авіація бомбардувала й обстрілювала їх із кулеметів. Однак киянами було споруджено три лінії оборонних укріплень.

У першій половині липня 1941 р. на території Київщини почалися бойові дії. Із самого початку військового протистояння була реальна загроза не тільки захоплення столиці, а й оточення головних сил військ київського напряму. Проте оборона міста тривала два з половиною місяці з 11 липня до 19 вересня 1941 р. На заключному етапі оборони Києва війська Південно-Західного фронту зазнали величезних втрат. В оточення потрапили чотири армії. До полону, за німецькими даними, потрапили 665 тис. військовиків, кількість безповоротних втрат встановити й до нині не вдалося. У вересні 1941 р. територія Київської області була повністю окупована нацистами. За цей період було розстріляно десятки тисяч мирного населення та військовополонених, на каторжні роботи до Німеччини відправлено 142 008 осіб.

Не минула лиха доля й родину Рибинських: у 1942 р. на примусові роботи до Німеччини було вивезено мати і сина.

Марія Миколаївна працювала в маєтку Рорбек у Німеччині. У 1942 р. у зв’язку з провалом «бліцкригу» в нацистів виникла ідея масштабного використання праці військовополонених (джерела безплатної робочої сили) й захоплених цивільних осіб. Хоча широкими колами німецького керівництва була визнана цінність цих робітників для Райху, умови їх утримання та відношення до них переважно були нелюдськими. Ми можемо лише припустити, яких знущань зазнала 44-річна Марія Миколаївна Рибинська, якщо жінка наклала на себе руки. 24 травня 1943 р. вона померла й була похована на кладовищі в населеному пункті Рорбек або Кальбервіш, район Остербург, Німеччина.

Віктор Іванович Рибинський, 1925 р. н., був звільнений радянськими військами в кінці січня 1945 р. й відразу мобілізований до лав Червоної армії, воював у складі 1194-го стрілецького полку 359-ї стрілецької дивізії.

Рядовий В. Рибинський, стрілець 1194-го стрілецького полку, у складі своєї частини брав участь у Вісло-Одерській стратегічній наступальній операції (12 січня – 3 лютого 1945 р.). Під час цієї операції 359-та стрілецька дивізія форсувала р. Одер та вийшла до міста-фортеці Бреслау (нині – м. Вроцлав). Під час Нижньо-Сілезької наступальної операції (8–24 лютого 1945 р.) дивізія у складі 6-ї армії розпочала облогу м. Бреслау, що тривала з 19 лютого до 6 травня 1945 р.

«Червоноармієць Віктор Рибинський помер від ран 25 березня 1945 р.», – зазначено в сповіщенні, яке зберігається в музеї. Боєць був похований на дивізійному кладовищі, що розташовувалося на південній околиці міста. 2 липня 1945 р. документ про загибель брата було вручено сестрі – Олександрі Іванівні, яка мешкала в Києві.

У 1947–1948 рр. з первинного місця захоронення військовика відбулося перепоховання до братської могили радянських військовослужбовців на кладовище Сковроня Гура м. Вроцлав Вроцлавського (нині Нижньо-Сілезького) воєводства Польщі.

У київській родині Рибинських під час Другої світової війни загинули мати й син. Ця невигадана історія дозволяє нам дізнатися, як насправді було все в тій страшній війні…