/

«Насилля … руйнує звиклий для людини досвід простору і часу. Куля пронизує не лише повітря, вона спотворює звикле для мене сприйняття дійсності… Мій конкретний просторо-час, наповнюється загрозою, страхом, жорстокістю, болем, інколи кров’ю, інколи смертю…» Андрій Зелінський, військовий капелан, учасник АТО.

Установлення долі загиблого під час Другої світової війни військовослужбовця ніколи не було пріоритетним завданням для радянської держави в різні часи (по закінченні війни, під час так званих «відлиги» чи «перебудови»), як і збереження народу загалом ніколи не було вирішальним для будь-якого уряду країни. Тому, з одного боку, солдати й офіцери минулої війни були визнані героями, і в той же час, з мовчазної згоди суспільства, мільйони були поховані невідомими, в мороці забуття. Радянські люди змирилися із тим, що документи, пов’язані з війною, зберігалися під грифом «Таємно». У СРСР не було жодної установи в повоєнний час, яка б не мала документів, причетних до воєнних подій. Однак більшість із них була засекреченою й громадяни не мали доступу для користування ними. Найбільше цих документів, крім державних архівів, містили військкомати.

Нині, серед пострадянських країн, лише в Україні документи з обліку втрат військовослужбовців РСЧА 1939–1945 рр. із всіх військкоматів акумульовані в одному місці – Національному музеї історії України у Другій світовій війні, сюди їх передали на довічне державне зберігання. Цей джерельний фонд з обліку військових втрат України у Другій світовій війні є основою для створення найбільшої в країні електронної бази для встановлення доль загиблих воїнів.

Чи потрібна така робота сьогодні суспільству? Відповідь на це питання дає кількість запитів, які щодня надходять до Музею. За півріччя, що минуло, музейники отримали понад 400 листів від мешканців України, Росії, Білорусі, Казахстану, Канади, Литви, Молдови та Німеччини з питань пошуку інформації та документів на загиблих та зниклих безвісти воїнів Другої світової війни.

Так, під час уведення до бази даних на лейтенанта Анатолія Семеновича Коріненка – командира взводу танків Т-34 249-го танкового полку 34-ї армії, було з’ясовано, що він був мобілізований Тростянецьким РВК, почав воювати в червні 1941 р. на Південному фронті, з 20 лютого 1943 р. – на Північно-Західному фронті. Під час атаки в районі колгоспу Пенно Староруського району Ленінградської області (нині – Новгородська область, Російська Федерація) 22 серпня 1943 р. на передньому краї наступаючі частини зустрів щільний вогонь противника. У відповідь лейтенант Коріненко завдав влучного удару по вогневих точках ворога, знищив 2 міномети, 1 кулемет противника. Своїми виваженими діями забезпечив просунення піхоти вперед. Коли його танк від прямого влучення загорівся, командир ужив усіх заходів для гасіння машини. У цьому бою відважний командир загинув, посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

У документах про загибель воїна були допущені прикрі помилки: неоднаково були написані прізвище загиблого та ім’я дружини, якій вручався документ; Анатолій в одному документі значився «рядовим», а в другому – «лейтенантом»; вказувалися дві можливі дати смерті – «22 серпня 1943 р.» й «22 серпня 1944 р.». У сповіщенні про загибель, адресованому військовою частиною дружині, не вказувалося місця поховання, хоча в документі до Тростянецького райвійськкомату Вінницької області було зазначено: «похований на шосе за 1,5 км на північний схід від колгоспу Пенно Староруського району Ленінградської області». Чи отримала зрештою родина цю важливу інформацію, чи вклонилися родичі могилі загиблого, ми вже ніколи не дізнаємося. Прикро, боляче навіть сьогодні, на відстані більш ніж піввікової давнини. Анатолій Семенович Коріненко – мужній командир, люблячий чоловік і батько (хочеться вірити в це), достойний гідного вшанування й пам’яті.

Говорити про утвердження високих загальнолюдських цінностей в державі можна лише тоді, коли ми будемо відстоювати кожну конкретну людину, її право на життя й на достойне вшанування після смерті. Пам’ятаємо про це в наш непростий час!