Перебуваючи в Дрездені на екскурсії, ми відвідали музей у Цайтхайне. Звернулися до співробітників музею із запитанням: чи немає в їхніх списках Андрія Дмитровича Романюка? І вони знайшли його…

Такими словами починався лист з Одеси від Людмили Костянтинівни та Віктора Андрійовича Романюків. Їхній батько, учасник Другої світової війни, не повернувся додому, а мати отримала сповіщення про те, що її чоловік зник безвісти.

Чималих зусиль для уточнення долі загиблого воїна довелося докласти співробітникам Музею. Як наслідок, було встановлено, що Андрій Дмитрович Романюк 1913 р.н., уродженець с. Нечпали Шепетівського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницька) області. З початком німецько-радянської війни Андрій Романюк, червоноармієць 640-го стрілецького полку 147-ї стрілецької дивізії, учасник оборони Києва в 1941 р. У вересні потрапив в оточення, а далі – до ворожого полону. 25 липня 1947 р. дружині Надії Іванівні надіслали сповіщення про те, що її чоловік зник безвісти в квітні 1944 р. Разом з тим, до Шепетівського РВК 13 грудня 1947 р. надійшов документ в якому зазначалося, що Андрій Дмитрович Романюк загинув у німецькому полоні 12 травня 1943 р. Упродовж всього життя дружина чекала свого Андрія й тугу за батьком передала своєму синові. Інакше, як пояснити, чому, перебуваючи в цивілізованій Європі, милуючись пам’ятками й живописними місцями Дрездена, він поїхав до Меморіалу Еренхайн Цайтхайн, де був розміщений табір для військовополонених.

На полігоні Цайтхайн упродовж 1941–1945 рр. був розташований табір, у якому перебували десятки тисяч бранців із колишнього Радянського Союзу, а також із багатьох інших країн. Спочатку він був збудований лише як табір виключно для радянських військовополонених рядового складу – шталаг № 304 (IV H). Андрій Романюк із десятками тисяч радянських військовослужбовців, які потрапили в полон, був привезений до Німеччини. У таборі Цайтхайн отримав номер 149 416 і був зарахований до будівельного батальйону 104, потім до бригади робітників, які працювали в кар’єрі з видобутку граніту. Бранці табору використовувались як робоча сила для місцевого промислового регіону. Для виснажених роботою й нестерпними побутовими умовами бранців важка фізична праця стала справжнім іспитом на виживання. Кілька разів в’язень Романюк потрапляв у шпиталь. З 1943 р. табір Цайтхайн слугував запасним шпиталем для непрацездатних бранців. Саме в цьому зловісному таборі 12 травня 1943 р. Андрій Дмитрович Романюк помер. Зазвичай радянських бранців тут ховали на так званому «Російському кладовищі», у братських могилах.

Для радянських воїнів Цайтхайн до закінчення війни залишався табором, де вони масово вмирали, на відміну від англійських та польських військовополонених, які здебільшого утримувалися згідно з нормами міжнародного права. Точна цифра радянських жертв табору невідома – вона коливається в межах 25–30 тис. осіб. Покояться всі бранці у братських могилах на чотирьох кладовищах Цайтхайна.

Із закінченням Другої світової війни територія табору перебувала в зоні відповідальності радянської військової адміністрації. До 1949 р. чотири кладовища радянських військовополонених були переформатовані, прізвища в’язнів, відомі з 1945–1946 рр. не були вказані й, відповідно, з часом втрачалися. Пам’ять про радянські жертви Цайтхайна та інших сотень таборів не була увічнена, закарбована, це стало виявом зневажливого ставлення до цих людей на Батьківщині.

«Вважаємо, що ця інформація потрібна нашим дітям та онукам. Це – історія! Ії забувати не можна», – цими словами закінчувався лист до Музею.

Хотілося б додати таке: сенс пам’яті визначається сенсом людського життя, адже поняття життя, смерть і безсмертя – взаємозалежні…