/

31 березня 1943 р. під час виконання бойового завдання з виявлення та знищення ворожого транспорту в районі м. Євпаторія був підбитий зенітною артилерією противника торпедоносець військово-повітряних сил Чорноморського флоту. Літак загорівся, але не звернув із бойового курсу, скерувавши торпеду на ціль. Тим часом полум’я охопило всю машину, командир екіпажу спрямував її на ворожий транспорт. Пролунав вибух. Знищивши німецьке судно, загинули чотири члени екіпажу. Усі вони були уродженцями України.

           Про цей звитяжний вчинок льотчиків ми дізналися випадково, звернувши увагу на сповіщення про загибель гв. старшого сержанта Григорія Северина. 29 березня 1945 р., через два роки після загибелі сина, мати Ганна Йосипівна отримала похоронку. Командир військової частини на звороті сповіщення зазначив про нагородження військовослужбовця орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки. За два найважчі роки німецько-радянської війни юнак устиг отримати два ордени. За що ж?

З’ясували, що українець Григорій Северин, 1922 р. н., родом із м. Зіньків на Полтавщині. До армії призваний у 1940 р. 8 грудня 1941 р. 19-річний молодший сержант нагороджений орденом Червоної Зірки. На цей час він – стрілець-радист 4-ї авіаескадрильї 2-го авіаційного полку 63-ї авіаційної бригади ВПС Чорноморського флоту. Взяв участь у 31 бойовому вильоті, із них – 12 нічних. Орденом Червоного Прапора старшого сержанта Григорія Северина нагородили 29 листопада 1942 р.

У нагородному листі до цієї відзнаки немає жодного ідеологічного кліше чи радянського гасла – тільки суха статистика: «Брав участь у 137 бойових вильотах на об’єкти противника в Румунії, з них 77 – нічні. Від грудня 1941 р. – учасник оборони Севастополя. Літав для встановлення мін на Керч і мис Казантип. Брав участь у бойових вильотах на Одеську, Ростовську, Керченську, Перекопську ділянки фронту, на аеродроми населених пунктів Сарабуз, Саки, Євпаторія, перевали Кавказу». Знищував живу силу й техніку противника, підбив ворожий винищувач – Ме-109. У районі м. Севастополь зберіг життя екіпажу й урятував літак, тримавши руками кінцівки перебитої тяги керма глибини машини, саме так він дав змогу посадити літак. У підсумку представлення до нагороди зазначено: «Забезпечує зв’язок під час будь-яких польотів, пильно охороняє літак від нападу ворожих винищувачів. У бою хоробрий, мужній, є зразком дисципліни».

Якщо таким бездоганним був один зі стрільців-радистів, можна лише уявити яким відважним був увесь екіпаж!

Очолював екіпаж уродженець м. Севастополь гвардії капітан Віктор Бєликов, 1919 р. н. Він же був командиром ланки 2-ї авіаескадрильї 5-го гвардійського авіаполку ВПС Чорноморського флоту в той трагічний день – 31 березня 1943 р.

Штурман екіпажу, гвардії капітан Василь Овсянников, народився в 1916 р. на х. Артема Станично-Луганського району на Луганщині. Другий стрілець-радист екіпажу – молодший сержант Григорій Зигуля, 1921 р. н., уродженець с. Риб’янцеве у Новопсковському районі тієї самої області.

За два роки війни, попри їхній молодий вік (найстаршому члену екіпажу було 27 років, а наймолодшому – 21), бойові якості військовиків зростали, всі вони були відзначені нагородами. Ми не знаємо, що підтримувало їх у той важкий час: наповненість винятковим змістом життя, обов’язок, почуття ненависті? Утім, розуміємо, що свій останній крок вони зробили усвідомлено. Людина стає особистістю перед лицем смерті. Вічна їм пам’ять!