/

Упродовж ХХ ст. український народ пройшов через багато випробувань: війнами, Голодомором, репресіями. Осмислення подій сталінської доби, особливо великої війни в Європі 1939–1945 рр., призвело до формування в суспільстві різних моделей пам’ятання минулого. Від наших відвідувачів ми отримуємо спогади, родинні історії про війну, листи-сповіді. У цих персональних історіях, як зазначав дослідник Владислав Гриневич, нерідко можна знайти те, що не відшукаєш в інших джерелах, що залишилися за рамками офіційних документів. Вони дозволяють відтворити живий образ людини тієї епохи.

Левченко Олена Павлівна, яка мешкає в м. Жовті Води Дніпропетровської області, направила до музею лист-сповідь про історію своїх батьків. «Покоління моїх батьків перемогло у страшній війні. По її закінченні вони здолали голод, холод, вошей, нужденність», – зазначила дописувачка. «Мій батько – Павло Федотович Рощупкін, 1917 р. н., народився в родині коваля в м. Харків. Виховував його вітчим, бо рідний батько передчасно пішов із життя. Пройшов службу в армії до війни, навчався у військово-політичному училищі, досконало володів німецькою мовою. У січні 1941 р. направлений до Литви, у м. Вільнюс, політруком, заступником командира роти з політичної частини 201-го мотострілецького полку 84-ї мотострілецької дивізії Прибалтійського військового округу». Згідно із записом в Алфавітній книзі безповоротних втрат Куп’янського МВК Харківської області, що зберігається в музеї, сповіщення про загибель політрука П.Ф. Рощупкіна, який був зарахований зниклим безвісти, 24 травня 1945 р. отримала дружина Ганна Андріївна. «Вітчим мого батька також воював, пройшов усю війну до травня 1945 р. без жодної подряпини. Щасливець!».

Батьки Олени Павлівни побралися ще до служби батька у війську. Тому її немає на сімейній світлині Рощупкіних, надісланій до музею. «Моя мати – Ганна Андріївна Рощупкіна (03.02.1920 – 10.05.2010) – народилася в м. Куп’янськ Харківської області. Вона – учасник Сталінградської битви, працювала вільнонайманою в евакуаційному шпиталі ЕГ 4952. Її предки були лікарями, рятували життя людей».

Олена Павлівна пам’ятає події 1941 р. З початком німецько-радянської війни родини військових не були евакуйовані. Мати з донькою лісами добралися до м. Брест (нині – Республіка Білорусь). Тиждень намагалися сісти на потяг. Допомогли моряки, які втягнули матір до вагону через вікно. Діставшись до м. Харків, ніяк не могли здолати останні 120 км до рідного Куп’янська, де жили батьки матері. Наполегливість молодої жінки подіяла на працівників військової комендатури: її в супроводі конвою посадовили на потяг. Реакція людей, які товклися на вокзалі, була різною. Хтось кидався з кулаками, кричав, що шпигунку ведуть, а хтось й шматочок хліба давав. А попереду були чергові випробування. Проводжаючи родину материної сестри, яка працювала на Харківському тракторному заводі, Ганна з донькою потрапили під бомбардування і залишилися голими й босими в ешелоні, що прямував на Урал. Там розгорталося виробництво танків. Проте працювати на Харківському тепер танкобудівному заводі їй не довелося, бо прибула з «прифронтової зони». Жінка була вимушена шукати будь-яку роботу, щоб прожити. Потрапила до старців-старовірів і важко працювала за продукти. Нікому не жалілася, все перенесла. На початку літа 1942 р. їх розшукала сестра материної бабусі й забрала до м. Сталінград (нині – м. Волгоград, Російська Федерація). У місті розпочинав роботу евакуаційний шпиталь ЕГ 4952. А 17 липня 1942 р. розпочалася Сталінградська битва. Під час суворих боїв шпиталь приймав тисячі поранених... «Моя мати – мужня, стійка жінка», – продувжувала свою сповідь Олена Павлівна. «Після війни важила 40 кг, тяжко хворіла на туберкульоз хребта й лейкемію крові. Проте прожила до 90 років і померла, дочекавшись онуків і правнуків».

Сама наша дописувачка в 1964 р. закінчила хімічний факультет Дніпропетровського державного університету. 27 років пропрацювала на радіо та приладобудівному заводах. Прожила кілька десятків років у щасливому шлюбі з Геннадієм Кириловичем Левченком. Має трьох дітей, четверо онуків і дві правнучки.

«Усе життя моєї родини – це справжній патріотизм, любов до Батьківщини, віра в себе і завтрашній день. Я пишаюся своєю родиною...» – закінчила свою сповідь Олена Павлівна.

Світлина подружжя Рощупкіних – Павла Федотовича і Ганни Андріївни – буде розміщена серед портретів учасників Другої світової війни у Залі пам’яті нашого музею.