/

Час, що сплив після останнього пострілу Другої світової війни, становить майже три четверті століття. Цього стало досить, щоб зменшити гостроту відчуття болю від утрат.

Водночас доволі велика кількість громадян різних країн світу й сьогодні цікавляться своїми коренями, життям і долею предків. Свідченням цього є листи, що надходять з усіх куточків земного шару з найрізноманітнішими питаннями: пошук документів про загибель, установлення місць поховання, дослідження бойового шляху військової частини, увічнення пам’яті загиблого тощо. По крихті люди намагаються відновити історію роду, щоб краще пізнати історію держави.

Улітку цього року до Музею звернувся правнук Олексія Федоровича Карпенка, Владислав Мусанов, із проханням установити долю та розшукати місце загибелі прадідуся. Розповів відому йому інформацію: Олексій Федорович Карпенко, 1912 р. н., родом із с. Бочечки Конотопського району Сумської області. Військову службу розпочав у 1934 р. Останнім місцем служби був 8-й окремий штрафний батальйон. Родина вважала його зниклим безвісти в 1942–1944 рр.

Провівши документально-пошукову роботу, науковцям Музею вдалося виявити лише короткий запис в Алфавітній книзі безповоротних втрат Конотопського РВК: «Карпенко Олексій Федотович, лейтенант, зник безвісти 23 грудня 1943 р., сповіщення було надіслано дружині Зимовець Фені 31 січня 1945 р., мешканці с. Бочки” (так у документі). Не було ніякого сумніву, що цей запис стосується розшукуваного, адже через складні умови того періоду в документах воєнного часу допущено велику кількість помилок у заповненні персональних даних військовиків.

Однак під час пошуку відомостей у загальнодоступних електронних базах в Інтернеті вдалося відшукати облікову картку офіцера, із якої дізналися, що Олексій Федорович народився 30 березня 1912 р. в м. Владикавказ. У 1924 р. закінчив чотири класи школи в с. Бочечки Чернігівської області, в 1928 р. – курси зоотехніків. 31 листопада 1934 р. вступив на службу до РСЧА, потрапивши до 7-го артилерійського полку 3-ї дивізії Київського особливого військового округу (далі – КОВО). Уже в 1935 р. був командиром відділення, в 1936 р. – помічником командира взводу. Після закінчення курсів молодших лейтенантів артилерії при КОВО в 1938 р. – командир взводу в 254-му зенітно-артилерійському полку. А через два роки, в 1940 р., – командир батареї цього самого полку, де й застала його Друга світова війна.

У складі своєї частини Олексій Карпенко прикривав від нападів ворожої авіації 2-й та 3-й сектори оборони м. Київ. Від вересня 1941 р. 254-й зенітно-артилерійський полк, втративши майже всі зенітки та гармати, вів бої з наземними військами. Під час цих боїв 28 вересня 1941 р. Олексій отримав поранення та потрапив до полону, де перебував до 21 жовтня 1941 р. Вирвавшись із полону, повернувся до с. Бочечки й працював конюхом до вересня 1943 р. Після визволення Конотопщини Олексій Федорович був мобілізований на фронт. У зв’язку з тим, що перебував на окупованій території, за законом тодішньої влади він був зобов’язаний змити це «клеймо» кров’ю, тому потрапив до 8-го окремого штрафного батальйону Центрального (з 20 жовтня 1943 р. – Білоруського) фронту, у складі якого брав участь у боях на території Білорусі, де отримав тяжке поранення. Перебуваючи в 196-му медико-санітарному батальйоні, Олексій Федорович Карпенко помер 13 січня 1944 р. Похований на загальному кладовищі смт Городець Рогачевського району Гомельської області Білорусі.

Через багато десятиліть після війни правнуку вдалося дізнатися місце загибелі свого пращура й повернути його ім’я з небуття.