І донині нас хвилюють події, що відбулися задовго до нашого народження, долі людей, які загинули понад сім десятків років тому, невідомі могили, зниклі безвісти військовослужбовці…

Є історії, які ми сприймаємо як особисті досягнення. Цьогоріч науковці музею знайшли бійця, що значився зниклим безвісти з 1941 р.

9 січня до музею завітала Ніна Олександрівна Баланчук із запитом про долю свого діда Миколи Назаровича Притики, 1914 р. н., уродженця с. Нова Олександрівка Буринського району Сумської області. Як повідомила онука в родині знали, що дід був учасником радянсько-фінляндської війни, з якої повернувся живим. Під час німецько-радянської був у оточенні, про що сповістив його однополчанин Зник безвісти в серпні 1941 р.

Напередодні німецько-радянської війни Микола Назарович встиг зустрітися з дружиною, обійняти сина й доньку. Упродовж війни листів від чоловіка дружина не отримувала, і це зрозуміло. Адже 19 жовтня 1941 р. Сумщина була окупована нацистами. Повністю територію області було очищено від гітлерівців 19 вересня 1943 р. У 1944 р. родина Притик отримала сповіщення про те, що батько зник безвісти. Дружина Христина Федорівна не вірила в лиху долю чоловіка, шукала його й по війні, проте невтішна інформація підтвердилась і в 1945 р. Поштовхом для подання запиту Ніною Олександрівною стала знайдена інформація на загальнодоступному сайті про нагородження діда в 1941 р. медаллю «За відвагу». Жінка ще сумнівалася, чи про її діда йдеться.

Перше, що зробили музейні співробітники, – це знайшли в Документальному фонді з обліку людських військових втрат України оригінальні сповіщення на розшукуваного 1944 і 1945 рр. Проте ніяких додаткових відомостей із них отримати не вдалося. Наступною зачіпкою для пошуку послужила інформація про нагородження військовослужбовця. Із нагородних документів дізналися про дату подвигу (2–3 грудня 1941 р.) і частину, в якій воював боєць. З’ясувалося, що червоноармієць Микола Притика – кулеметник 353-го стрілецького полку 47-ї стрілецької дивізії 6-ї армії Південно-Західного фронту – відзначився в оборонних боях у районі міст Балаклія та Ізюм Харківської області.

Наступний крок – дослідження бойового шляху дивізії та документів про втрати частини. Від 18–31.01.1942 р. тривала Барвінківсько-Лозівська наступальна операція, в якій брала участь 47-ма стрілецька дивізія. У Донесенні № 8293 від 19.05.1942 р. про безповоротні втрати 47-ї стрілецької дивізії, розміщеному на сайті об’єднаної електронної бази даних загиблих воїнів www.obd-memorial.ru, значився загиблим у боях 21.01.1942 р. Микола Степанович Притика. Проте ім’я дружини й адреса загиблого повністю збігалися з персональними даними Миколи Назаровича Притики. Це був він, наш розшукуваний! Через помилку в написанні по батькові сповіщення про загибель військовослужбовця родина не отримала.

У цьому самому Донесенні первинним місцем поховання воїна зазначено с. Новостепанівка Шевченківського району Харківської області. У братській могилі було поховано 18 бійців 47-ї стрілецької дивізії.

Упродовж 1940–1970-х років у СРСР відбувався процес перенесення та «укрупнення» військових поховань. Перепоховання праху загиблих воїнів, які покоїлися в одиночних могилах чи далеко від місць поселення, полегшувало облік, утримання та благоустрій місць пам’яті. У зв’язку зі зникненням з адміністративних карт України «неперспективних» сіл доглядати окремі поховання воїнів було просто нікому. Так сталося із братською могилою маленького с. Новостепанівка, із якого загиблих військовослужбовців перепоховали у братській могилі в с. Богодарівка того самого Шевченківського району Харківської області.

Нині в списку похованих прізвища М.Н. Притики немає, проте значаться троє однополчан (Косих О.М., Долгов І.Ю., Сердюков М.Ю.), які разом із розшукуваним спочатку були упокоєні в с. Новостепанівка. Науковці знайшли підтвердження поховання цих бійців у зазначеному місці за Книгою Пам’яті Харківської області. Цей факт дав підстави науковцям стверджувати, що Микола Назарович Притика упокоєний саме в братській могилі с. Богодарівка.

Мільйонів батьків, чоловіків, синів не дочекалися в українських родинах… Людське горе не може бути чужим, щире співчуття дає наснагу на правильну дію. І сьогодні онука може сповістити 82-річному батьку про дату й місце загибелі діда.