Серед багатьох київських кладовищ, на яких покояться воїни Другої світової війни, є одне, яке має особливий статус, – Лук’янівське військове, розміщене в Шевченківському районі столиці.

Після завершення бойових дій на українській землі, згідно зі спеціальним рішенням Київради від 3 травня 1945 р. № 392/10 частину Лук’янівського цвинтаря площею в 12 га було виділено для поховання військовиків – учасників Другої світової війни.

На Лук’янівському військовому кладовищі братські могили цього періоду розміщені на чотирьох ділянках. Кількість поховань на них різна: на 1-й – 109, на 2-й – 70, на 3-й – 101, на 4-й – 113 могил. По одній братській могилі є на 5-й та 13-й ділянках. Також налічується 40 одиночних поховань на інших територіях кладовища.

29 вересня 1945 р. сюди зі Святошинського лісового масиву перенесено шестеро невідомих воїнів (серед яких одну жінку), а в 1965 р. з Дарниці (ДВРЗ) – двох невідомих бійців. В окремих могилах покояться військовослужбовці, які загинули в 1941 р. й останки яких були перенесені на Лук’янівське військове кладовище з х. Совки (нині мікрорайон Києва), а також колишні військовополонені, закатовані в таборі на Сирці.

Донині не встановлено усіх імен загиблих, проте достеменно відомо, що серед померлих в’язнів Сирецького табору був Іван Семенович Кузьменко, учасник футбольних поєдинків в окупованому Києві, які відбулися в липні–серпні 1942 р. У складі місцевої команди «Старт» півзахисник Іван Кузьменко переміг у грі з німецькою командою «Флакельф» (нім. мовою – «Flakelf»). Через кілька днів після останньої гри дев’ятьох київських футболістів заарештували, чотирьох з яких пізніше розстріляли. Після війни радянська пропаганда назвала цю футбольну битву «матчем смерті», однак чи були пов’язані страта гравців з їхнім виграшем у спортивному змаганні залишається суперечливим питанням.

На карті Лук’янівського некрополя позначені декілька поховань, у яких спочивають моряки-дніпровці. В одному з них – військовополонені. У 1967 р. на одній із братських могил Лук’янівського військового кладовища морякам-дніпровцям був установлений пам’ятник із таким написом: «Безвісним героям-морякам. Тут поховані 27 радянських військовополонених моряків, розстріляних фашистськими катами в концтаборі на Сирці».

На території Києва в різні роки діяло щонайменше 145 військових лікувальних установ. Нині встановлено й документально підтверджено номери 27 медичних закладів, із території яких ховали або перепоховували померлих воїнів на територію Лук’янівського військового кладовища.

Слід зауважити, що кількість похованих воїнів, загиблих у 1941 р., не відповідає реальності. Документи про загиблих у червні – на початку липня 1941 р. в госпіталях, які дислокувалися на території Києва, практично не збереглися. Тому встановити вичерпний список військовослужбовців, померлих у київських шпиталях, на жаль, не можна.

Одночасно з перепохованням померлих у шпиталях на військове кладовище почали переносити тіла учасників оборони та визволення столиці, загиблих на полі бою та первинно похованих у різних місцях Києва. Серед тих, хто навічно покоїться на території Лук’янівського меморіального заповідника, є 16 бійців мостозагону №2 ІІІ-го Управління воєнно-відбудовчих робіт Народного комісаріату шляхів сполучення, які загинули 31 грудня 1943 р.

На території Лук’янівського військового цвинтаря вічним сном спочивають 102 Герої Радянського Союзу, на другій ділянці знайшли вічний спочинок 9 бійців 1-ї окремої Чехословацької піхотної бригади.

Науковці музею внесли до реєстру Лук’янівського військового кладовища прізвища 4483 встановлених осіб, серед яких 53 жінки. Встановлено місце народження 2441 воїна. Це можна пояснити браком документів із повним переліком персональних даних полеглих. Серед цієї кількості похованих військовослужбовців – представники 14 держав: вихідців з України – 1058, Азербайджанської Республіки – 16, Республіки Білорусь – 34, Республіки Вірменія – 11, Грузії – 15, Республіки Казахстан – 51, Киргизької Республіки – 14, Латвійської Республіки – 1, Республіки Молдова – 15, Російської Федерації – 1114, Республіки Таджикистан – 18, Туркменістану – 15, Республіки Узбекистан – 70, Чеської Республіки – 9.