Друга світова війна для всіх країн-учасниць стала трагедією з мільйонами загиблих і скалічених людей. Першу спробу увічнити пам’ять загиблих воїнів в СРСР було зроблено у 1940 р. після радянсько-фінляндської війни. Пам’ятниками, присвяченими подіям німецько-радянської війни в Києві, стали індивідуальні та братські могили військовослужбовців, які загинули під час оборони столиці України в 1941 р. Ці поховання внесені до реєстрів кількох київських некрополів (зокрема, Лук’янівського військового та цивільного, Байкового, Звіринецького та Солом’янського кладовищ).

Відразу після вигнання нацистів із Києва 6 листопада 1943 р. з ініціативи першого секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова розпочали створювати «військові пантеони загиблим героям». Уже наприкінці листопада 1943 р. було віддано наказ відшукати місце поховання та отримано дозвіл на перепоховання і спорудження пам’ятника командувачу та начальнику штабу Південно-Західного фронту Герою Радянського Союзу генерал-полковнику М.П. Кирпоносу та генерал-майору В.І. Тупикову. Учасники Київської стратегічної оборонної операції, вони загинули 20 вересня 1941 р. біля с. Дрюківщина Лохвицького району Київської області й були поховані місцевими жителями. Проте спорудити пам’ятник загиблим генералам одразу не вдалося.

У грудні 1943 р. останки генерал-полковника М.П. Кирпоноса перепоховали в Ботанічному саду ім. академіка О.В. Фоміна. У зв’язку з будівництвом наземного вестибюля для станції метрополітену «Університет» його останки перенесли на Аскольдову могилу. Генерал-майора В.І. Тупикова поховали у сквері біля штабу КВО на розі вулиць В. Чапаєва (нині В’ячеслава Липинського) та М. Коцюбинського.

Тричі переносили могилу старшини Никифора Шолуденка, який разом із групою розвідників першим увірвався до центру столиці України, де зазнав смертельного поранення 5 листопада 1943 р. Звання Героя Радянського Союзу старшині присвоєно посмертно 3 червня 1944 р.

Загальнореспубліканський пам’ятник війні в Києві з’явився згідно з постановою уряду й ЦК КПУ за № 230 про створення першого в країні меморіалу – парку Вічної Слави, ухваленою 2 березня 1956 р. Парк розміщувався в Печерському районі столиці України на верхній та середній наддніпровських терасах за адресою: Дніпровський узвіз, 1.

Було затверджено проектне завдання та програму відкритого конкурсу на проект монумента в парку Вічної Слави. Насамперед у головному пантеоні столиці планували увічнити всіх загиблих і похованих у Києві Героїв Радянського Союзу.

Основою для створення Алеї героїв у парку Вічної Слави стала Аскольдова могила. Ця місцевість була вибрана невипадково. Серед поховань військовослужбовців тут розміщувалися могили учасників війни 1812 р., Кримської (1853–1856 рр.), російсько-турецької (1877–1878 рр.) та Першої світової (1914–1918 рр.) воєн, братські могили гусарів Київського полку (1915–1917 рр.).

Про місцезнаходження в столиці України військових меморіалів та одиночних поховань загиблих воїнів під час німецько-радянської війни можна дізнатися з архівних справ, які зберігаються в музеї.

Зокрема, у доповідній записці військового комісара Печерського району від 13 травня 1947 р. № 1/0487 до Київського міського військкомату подано список 29 військовослужбовців, похованих на Аскольдовій могилі, та надано схему розташування могил.

7 листопада 1957 р. меморіал Вічної Слави був відкритий (архітектори – В. Бакланов, А. Милецький, Л. Новиков, скульптор – І. Першудчев).

До архітектурного комплексу меморіалу входять Алея героїв, до якої перенесено 35 військових поховань учасників боїв 1941–1945 рр. (серед них є також ті, хто загинув у ході Київських операцій 1941 та 1943 рр.) з Аскольдової могили, Байкового та інших кладовищ, а також з інших місць (зокрема, Невідомого солдата з Лютізького плацдарму біля с. Нові Петрівці Київської області).

Акцентним стрижнем меморіалу є 27-метровий пам’ятник-обеліск із Вічним вогнем на могилі Невідомого солдата. Головний вхід до Алеї героїв відкривається з боку площі Слави.

У відборі персоналій, похованих у центральному пантеоні республіки, українське походження не мало вирішального значення. Склад упокоєних мав відповідати головним засадам радянської концепції Великої Перемоги. Так, серед 35 похоронених у меморіальному комплексі Вічної Слави 32 – представники командного складу Червоної армії (11 генералів, 21 командир – військовослужбовці, які перебували на різних посадах і служили в різних родах військ), троє – представники рядового, сержантського та старшинського складу армії (невідомий солдат і двоє старшин), більшість – комуністи та кандидати у члени партії.

Серед тих, чий прах покоїться в парку, 12 Героїв Радянського Союзу, один Герой Радянського Союзу та Національний Герой Югославії (генерал-майор А.Н. Вітрук).

Серед загальної кількості похованих є представники п’яти країн: вихідців з України – 13, Республіки Білорусь – 1, Грузії – 1, Республіки Казахстан – 1, Російської Федерації – 18. Походження та вік одного воїна – невідоме.

Із них – двоє загинули в 1941р., 10 – у 1943 р., 14 – у 1944 р., 6 – у 1945р. Троє з похованих після війни проходили військову службу в Київському військовому окрузі й померли в 1946 р.

Із 1957 р. тут знайшли вічний спочинок учасники оборонних та наступальних боїв на території України, представники командного складу Червоної армії: командувач і начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-полковник М.П. Кирпонос та генерал-майор В.І. Тупиков; командир і начальник штабу 218-ї стрілецької дивізії генерал-майор С.Ф. Скляров та полковник І.Г. Єлисєєв; командир 340-ї стрілецької дивізії та заступник командира дивізії з артилерії полковники Й.Е. Зубарєв і С.О. Малигін; льотний екіпаж у складі командира майора І.Д. Леонова та молодшого техніка-лейтенанта М.П. Ломакіна; командир 225-го танкового полку та його ад’ютант, командир екіпажу танка командування полковник Ю.І. Фомін і лейтенант М.У. Мадюдя та інші; а також три представники рядового, сержантського та молодшого командного складу: невідомий солдат, старшина 871-го стрілецького полку 271-ї стрілецької дивізії 11-го стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту М.І. Ґоґічаїшвілі та старшина, командир взводу розвідки 207-го танкового батальйону 22-ї гвардійської танкової бригади 5-го гвардійського танкового корпусу 38-ї армії 1-го Українського фронту Н.М. Шолуденко.

У 1975 р. на території парку сформовано Алею міст-героїв.

Після 1991 р. у міському просторі столиці з’явилося багато пам’ятних споруд, присвячених подіям війни та їх учасникам. У 2001 р. поряд з головним обеліском у парку Вічної Слави встановлений скульптурний портрет відомого актора Леоніда Бикова в образі капітана Титаренка, головного героя культового радянського фільму «В бій ідуть лише старики». У 2010 р. по інший бік головної алеї меморіалу відкрили пам’ятник єдиному з воїнів-українців тричі Герою Радянського Союзу І.М. Кожедубу. У 2013 р., на території меморіального комплексу з’явилася Алея Воїнської Слави, на якій установлено бюсти двічі Героїв Радянського Союзу, уродженців України, учасників Другої світової війни, що знаменувало повернення меморіальних практик до радянських традицій.

В Указі Президента України від 24 березня 2015 р. про відзначення 8 травня Дня пам’яті і примирення війну з нацистською Німеччиною назвали не «Великою Вітчизняною», а «Другою світовою» – уперше з часів незалежної України.

Парк Слави у меморіальному просторі столиці свідчить про нелегкий процес пошуку в сучасній Україні загальнонаціонального символу пам’яті про Другу світову війну.